Тому має певний сенс говорити про мексиканську літературу, до якої належать, наприклад, Октавіо Пас, Карлос Фуентес і Хосе Еміліо Пачеко; або мексиканське кіно, яке створили серед інших Фернандо де Фуентес, «Індіанець» Фернандес і Артуро Ріпштейн, – проте, серед кінофільмів ми б не назвали ні «Під вулканом» Малькольма Лаурі, ні стрічок, знятих Ейзенштейном у Мексиці. Натомість мені не видається доречним говорити про мексиканську антропологію так, ніби існує національний спосіб займатися наукою, варто говорити про антропологію Мексики або таку, що досліджує Мексику.
Утім, хочу одразу зазначити, що ця класифікація залишає декілька нерозв’язаних питань. Перше стосується того, що робити зі значною частиною творів Паса, Фуентеса і Пачеко, які можуть бути повністю зрозумілими для тих, хто ніколи не жив у Мексиці, тому що діалогують не лише з цією країною, а й з мистецтвом, літературою і тим, що в цілому можемо визначити як сучасне середовище. Інша складність полягає в тому, що якщо я, на мій розсуд, і маю підстави для того, щоб не розглядати Ейзенштейна як мексиканського творця, то було б складно не вважати мексиканськими кінострічки, які іспанець Луїс Бунюель зняв під час свого перебування у цій країні. Розмита зона цих творінь, яку не вдається спіймати в дихотомії національного/іноземного, відсилає також до тих аспектів суспільних наук, які мені не вдається включити до попередньої класифікації. Багато хто з нас – сучасних антропологів – скаже, що наша дисципліна має справу як з суспільним порядком, так і з уявленнями, які чоловіки і жінки формулюють, щоб діяти і думати відповідно до бажань, які не задовольняються таким функціонуванням.
Тут ми підходимо до того, в чому антропологія, а також історія, соціологія та інші дисципліни, що називають науковими, наближаються до мистецтва і літератури – або через важливість, якої надають креативності в процесі дослідження, або через потребу вдаватися до метафор та есеїзму, щоб висловити те, що не спромагаються викласти з точністю наукового дискурсу. Ця розмита зона між наукою та мистецтвом пов’язана, як відомо, з суперечностями і балансуванням між об’єктивним та суб’єктивним. Також вона пов’язана з тим питанням, що я почав формулювати у цьому додатку: чи може іноземець осягнути, що таке Мексика.
Перший висновок, який я можу зробити з попереднього, став для мене очевидним, коли я спостерігав за тим, що відбувається, коли іноземні митці намагаються говорити про Мексику. Я помітив, що коли окремі мексиканські споглядачі коментували: «це не Мексика», це звучало відносно митців, які представляли піраміди, маски і танці, наратували сцени в їдальнях чи на ринках з претензією зобразити об’єктивно або запропонувати інтерпретації того, що відбувалось у цих місцях «у глибіні». Натомість споглядачів більше приваблювало, коли митець ніби казав не «ось такою є Мексика», а «так мені здалося, коли я мешкав у Мексиці», що було підказано суб’єктивними міркуваннями або залученням уявлень з його особистої, а не мексиканської історії до презентації ним пірамід та їдалень.
Що означає це мистецьке порівняння для антропологічної практики? Тією мірою, якою ми, антропологи, намагаємося продукувати знання або, якщо хочете, сказати так – знання, яке більше переймається об’єктивністю, ніж знання митців, ми повинні здійснювати описання й інтерпретації, засновуючись на даних, побудованих на наукових методах, викладених у такий спосіб, щоб вони могли бути підтверджені емпірично або, можливо, спростовані. Однак водночас антрополог поміщує себе в точку перетину між «об’єктивною реальністю» та уявленнями суб’єктів – громадян та іноземців, які допомагають сформувати значення піраміди, танцю чи ринку. Мексика завжди була уявним конструктом, який відбирає певні аспекти і залишає інші поза межами, як вказують історики і антропологи (Бартра, Ґрузинскі, Ломніц), і ця вибірка складалася щонайменше від часів конкісти за важкого процесу узгодження уявлень тих, хто народився в країні, і тих, хто споглядав її з позиції контрреформістського «іспанства» або просвітництва нового часу з інших країн Латинської Америки, Європи або зі Сполучених Штатів. Таке перетинання між «реальним» суспільством і державою, уявленою громадянами та іноземцями, стає ще інтенсивнішим за часів економічної глобалізації та регіональної інтеграції, які тиснуть на мексиканців, змушуючи їх визначитися, ким вони є – північноамериканцями чи латиноамериканцями, представниками Заходу або спадкоємцями індіанських культур. Це епоха, коли мексиканці визначають нову тактику, щоб чинити спротив тому, що може завдати їм шкоди у цих альтернативах, і влаштуватись у найприйнятніший спосіб у тому, що вони уявляють як майбутнє цих протистоянь.