У світлі наведеного вище є зрозумілими труднощі, з якими стикаємося ми – аргентинці – в процесі адаптації до такого суспільства, як мексиканське. Щоб це пояснити, пропоную порівняти фразу, наведену О’Доннеллом, з тією, що могла б бути однією з ключових у Мексиці: «програє той, хто розлютився». Це формула, яку мексиканці використовують у країні, так само як і в Бразилії, в ситуаціях, коли хтось кидає виклик порядкові та ієрархії. Вона застосовується – або так нам пояснюють – по відношенню до іноземців, коли ми роздратовуємося, показуючи неадекватне визнання цієї ієрархії або нагальність розв’язання цієї формальності або конфлікту, не дотримуючись звичних процедур мексиканського суспільства. Можлива літературна інтерпретація цієї фрази як симптому такого типу відносин, які забороняють роздратування і пропагують покірливість, щонайменше для тих, хто займає підпорядковані позиції. Є багато аналітичних праць, написаних мексиканськими авторами, серед яких уже цитовані Октавіо Пас і Роджер Бартра, котрі дотримуються лінії інтерпретації щодо суспільства в цілому, хоча не мають на увазі саме цю фразу. Особисто мені здається доречним відносно згаданих досліджень Бразилії й Аргентини розуміти цю формулу як частину ритуальної організації влади і соціальної ієрархії, які, як зазначає Клаудіо Ломніц, пов’язані з «тактичним використанням двозначності» (Lomnitz, 1992: 99).
Варто уточнити, що це описання мексиканської культури не можна поширювати на всю країну. Деякі мексиканці, які народились у Табаско, Веракрусі та на півночі Мексики, допомогли мені помітити, що їхній більш експресивний характер, їхня більш пряма манера встановлювати відносини та виражати симпатію не досить добре представлена в характеристиці, яку вважають більш відповідною для мешканців центрального плоскогір’я. Імовірно, централізація держави визначила глобальне уявлення про «мексиканське» у спосіб, еквівалентний тому, як риси мешканців Буенос-Айреса приписуються всьому населенню Аргентини. Як і в інших суспільствах, зручність формування національних стереотипів не дозволяє достатньо відрізнити відмінності кожного регіону.
Крім визначення того, чи є ключовим характер цієї фрази чи ні, що йому мало б бути присвячене більш глибоке дослідження, мені цікаво зазначити контраст характерного типу культури аргентинського суспільства з тим, що ми – його громадяни – сподіваємося побачити за кордоном. Протилежність формулювань, які ми ідентифікуємо як репрезентативні для Аргентини та Мексики, відповідає відмінності між суспільством першої з цих країн, в якому міжособистісна експресивність є безпосередньою, прийнято насміхатися з інституцій та інституціоналізованих форм взаємодії й не надто дотримуватись етикету, як стверджує О’Доннелл, та другої – в котрому конфлікти і відмінності інтенсивно ритуалізуються, інституції існують довше, входить у звичку робити довготермінові плани та існує традиція, принаймні постреволюційна, шукати здебільшого мирного відтворення всієї сукупності суспільства в цілому. Всім відомо, що мексиканці також лютують, однак вони схильні до того, щоб відкладати вибух, давати час домовитись і повірити, що в крайньому разі ритуали збережуть колективний порядок, зовні більш важливий, ніж особиста задоволеність. Аби навчитися жити у Мексиці, ми були змушені усвідомити інший спосіб співвідносити персональні пристрасті й почуття з відчуттям спільноти або суспільства, особисті й групові досягнення та невдачі політичних процесів.
Я прихожу до банку і прошу надати мені інформацію про стан моїх рахунків за останні п’ятнадцять днів. Помічаю, що службовка б’ється з комп’ютером, але їй не вдається отримати бажане. Вона консультується з колегою з сусідньої каси про щось, що через скло, яке нас розділяє, я не можу розчути. Потім каже мені, що не може підтвердити стан рахунку. Я їй енергійно пояснюю, що це вже втретє на цьому тижні я запитую те саме і йду без відповіді.