Понад усе мене цікавить останній тип, який вирізнив Калхун, – відносини четвертого порядку, в яких одна зі сторін не здогадується про існування відносин: такі як стеження, телефонний шпіонаж, створення інформаційних архівів, у яких зберігаються відомості про осіб – результати переписів населення, дані про кредитні картки й інша інформація. Інколи здійснюються спроби «проаналізувати» ці взаємодії, при цьому до нас ставляться як до «уявних клієнтел» (Calhoun, 1992; Hannerz, 1998). Наприклад, коли вам надсилає якусь нікчемну рекламу якесь підприємство, якому невідомо хто дав вашу адресу, і воно намагається приховати це втручання у ваше приватне життя, імітуючи мову первинних відносин: «Дорогий Несторе! Враховуючи наскільки часто ти подорожуєш, твій стиль життя і стиль життя твоєї родини, ми вирішили запропонувати тобі...» Дані, які накопичуються з кожним використанням кредитної картки, утворюють величезний паноптикум, однак з тією особливістю, що «надаючи дані своїм накопичувачам інформації, особа, за якою ведеться стеження, перетворюється на важливий і послужливий чинник спостереження» (Bauman, 1999: 68).
Що ми можемо вдіяти зі світом, у якому невелика кількість осіб спостерігає за багатьма? Чи можливо організувати в інший спосіб усі контрольовані зв’язки, симулювання з метою їхньої персоналізації, щоб звільнитися від процедур відбору та сегрегації, виключення та спостереження, тобто знову стати суб’єктами лише трудових відносин і споживання?
Один із можливих способів реагувати на це – згадувати з ностальгією ті часи, коли політика сприймалась як запекла боротьба між різними концепціями світу, які вважались антагоністичними. Інший – повернутися до територіальних, етнічних чи релігійних спільнот у сподіванні, що зменшиться відстань між тими, хто приймає рішення, і тими, хто відчуває їхні наслідки: тобто відсторонитись. Я погоджуюся з думкою про те, що обидві позиції можуть сприяти виробленню ефективних шляхів поліпшення якості політики (у першому випадку) і умов співіснування в обмежених сферах (у другому випадку). Однак здійсненність цих намірів залежить від того, чи зможуть вони перейти зі стану звичайної реакції та перевтілитися на проекти, які враховуватимуть нові умови, створені глобалізацією.
Коротко кажучи, я не вважаю, що зараз головним питанням є: обстоювати ідентичність чи глобалізуватися? Дослідження, які детально розкривають сутність процесу глобалізації, не закликають переглядати окремі проблеми ідентичності, а, навпаки, сприяють розумінню того, що можна зробити, як жити разом з інакшими, як поводитися з гетерогенністю, відмінностями і нерівністю. Світ, в якому локальні переконання втрачають свою винятковість, завдяки чому можуть стати менш упередженими, де стереотипи, крізь які нас сприймають віддалені особи, руйнуються настільки швидко, наскільки часто ми з ними перетинаємося, дає можливість, хоч і не надто гарантовану, співіснування на глобальному рівні за більшого взаєморозуміння і з меншими непорозуміннями, ніж за часів колонізації та імперіалізму. Для цього необхідно, щоб глобалізація приділяла увагу уявленням, які опрацьовує, та міжкультурності, яку мобілізує.
Виносячи обговорення глобалізації за межі проблеми ідентичності до розбіжностей між політикою наднаціональної інтеграції та громадською поведінкою, ми відмовляємося звузити її до протистояння глобального та локального. Ми намагаємося знайти її місце у загальному перекомпонуванні абстрактного і конкретного в сучасному житті та в утворенні нових зв’язків між цими двома протилежностями. Ми не лише протиставляємо сутнісні ідентичності глобалізації, а й намагаємося дослідити, чи можливо вводити суб’єкти до розширених соціальних структур. Насправді більша частина сучасного виробництва і споживання організована за сценаріями, які ми не контролюємо й нерідко навіть не розуміємо, але в межах глобалізаційних тенденцій соціальні актори можуть започаткувати нові взаємозв’язки між культурами та мережами, котрі сприяють розвиткові соціальних ініціатив.
Якщо поставити запитання, які суб’єкти здатні трансформувати сучасну глобалізовану структурованість, це нас змусить приділити увагу новим просторам культурного та соціально-політичного посередництва. Крім згаданих форм посередництва – транснаціональних організацій, консалтингових компаній, фінансових установ і систем стеження, – існують міжнародні мережі інформаційних агентств, галерей і музеїв, видавництв, які працюють на кількох континентах, неурядових організацій, котрі пов’язують віддалені локальні рухи. Між міжнародними організаціями та громадянами, підприємствами та клієнтелами існують гнучкі інституції, які працюють, використовуючи різні мови, експерти із законодавчих норм різних держав і етносів, чиновники, культурні промоутери й політичні активісти, підготовлені для того, щоб виконувати свою роботу за різних обставин. Для того, щоб не впасти у фетишизацію глобального і через це не поляризувати занадто свої взаємодії з локальним, найефективнішим методологічним принципом, який можна використовувати, є оцінювання можливостей розширення мереж між «центром» і «периферією», «Північчю» і «Півднем», спрямованих на «узгодження розмаїття». Джордж Юдіс застосовує це словосполучення для описування того, як американські організатори виставок і культурологічні журнали впливають на імідж латиноамериканського мистецтва у Сполучених Штатах, на самосприйняття митців і навіть на критерії, сформовані у латиноамериканської й американської публіки, навіть з тих питань, що не стосуються мистецтва (Yudice, 1996). Даніель Мато описує, в який спосіб Смітсонівський інститут[7] сприяв переформулюванню концепції значення індіанських народів у Латинській Америці, уявлень щодо етнічної, родової належності та транскультурних відносин між Америками, а також як уявлення країн «центру» про їхні периферійні групи змінюються неурядовими організаціями, які проектують на міжнародний рівень погляди периферії (Mato, 1998a та 1999b).
7
Найбільший у світі комплекс, заснований у 1886 р., що складається з 19 музеїв, галерей і з дослідних установ у США.