Глобалізацію можна розглядати як сукупність стратегій з реалізації гегемонії великими промисловими підприємствами, фінансовими корпораціями, найбільшими кіно- і телевізійними, музичними й інформаційними компаніями з метою заволодіння природними, культурними і трудовими ресурсами, дозвіллям і грішми бідних країн за допомогою підпорядкування останніх концентрованій експлуатації, завдячуючи чому ці актори перевпорядкували світ у другій половині ХХ століття.
Однак глобалізація також є уявним горизонтом для колективних та індивідуальних суб’єктів, тобто для урядів і підприємств залежних держав, для виробників у індустрії кіно і на телебаченні, митців та інтелектуалів, які ставлять за мету просування своєї продукції на більших ринках. Глобалізаційна політика частково здобуває схвалення, оскільки збуджує уяву мільйонів осіб, обіцяючи, що сума двох і двох, яка дотепер дорівнювала чотирьом, може зрости до п’яти або шести. Численні розповіді про те, що сталося з тими, хто спромігся адаптувати свої товари, інформацію і фінансові операції, щоб по-новому влаштуватися на розширеній території, вказують, що реалізм локального виміру, тобто тих, хто погоджується визначати суму цифр так, як це прийнято в його державі, перетворився на недалекоглядність.
Спробуємо вирізнити з декількох культурних процесів те, що у них є реального, і встановити, скільки є уявленого у цьому розширенні горизонту локального і національного. Потрібно з’ясувати, хто отримує зиск від розширення ринків, хто зможе брати у них участь зі своїх периферійних економік і культур і хто залишається відстороненим від глобальних просторів. Нові кордони нерівності дедалі більше відділяють тих, хто спроможний під’єднатися до наднаціональних мереж, від тих, хто залишається самотнім у своїх локальних укріпленнях.
Я говорю про уявлену глобалізацію не лише тому, що інтеграція охоплює одні країни більше від інших, або тому, що вона збагачує нечисленні сектори цих країн, а для більшості залишається примарою. Я згадую про неї також тому, що глобалізаційний дискурс прикриває об’єднання, яке насправді, як я вже казав, відбувається між небагатьма державами. Те, що проголошується глобалізацією, у більшості випадків створює міжрегіональні зв’язки, об’єднання підприємців, комунікаційні та споживацькі мережі європейських чи північноамериканських або азійських держав. Але не всіх зі всіма. Після десятиліть, коли угоди про вільну торгівлю демонстрували, наскільки значним може бути відкриття кожної економіки та національної культури, ми здатні відрізнити глобалізаційні наративи у діях і політиці середнього масштабу, в яких конкретизуються уявлення. Наприклад, дані про прибуток аудіовізуального сектора свідчать, що ібероамериканські країни отримують 5 відсотків того, що виробляється на світовому ринку, однак нам відомо: якщо порахувати всіх латиноамериканців, а також іспанців та іспаномовне населення США, це становитиме понад 550 мільйонів осіб. Міркувати про глобалізацію означає шукати пояснення тому, чому в нас такий низький обсяг виробництва, і водночас уявляти, яку користь ми можемо отримати від того, що становимо собою одну з найбільших мовних спільностей з найвищим рівнем письменності та культурного споживання.