Транснаціоналізація – це процес, що формується шляхом інтернаціоналізації економіки і культури, однак з першої половини ХХ століття вона зробила деякі кроки вперед, спричинивши створення організацій, підприємств і рухів, мережа яких не оминула жодної країни. Phillips, Ford і Peugeot охоплюють декілька країн і діють доволі незалежно від державної влади і суспільств, з якими пов’язані. І все ж у цьому другому потоці змін взаємодії криють у собі відбиток держав, з яких походять. Кінофільми Голлівуду передають світові американське бачення воєн і повсякденного життя, мексиканські й бразильські телесеріали зворушують італійців, чилійців і представників багатьох інших країн тим, як держави-виробники зображують створення або руйнування сімей.
Глобалізація формувалась у цих двох попередніх процесах шляхом інтенсифікації взаємної залежності (Beck, 1998), зростання та прискорення економічних і культурних мереж, які діють у масштабах світу. Попри це, знадобився розвиток супутників та інформаційних систем, промисловості й виробництва цінностей з електронними ресурсами, повітряного транспорту, високошвидкісних поїздів і послуг, планетарно поширених, для створення світового ринку, на якому гроші, виробництво благ і меседжів детериторіалізувалися б, географічні кордони стали б прозорими, а митниці втратили б свою функцію. Отже, відбувається більш складна і взаємозалежна взаємодія між розсередженими центрами виробництва, циркуляції й споживання (Castells, 1995; Ortiz, 1997; Singer, 1997). Я наполягаю не на визначальному впливі технологічного прогресу, а лише на його сприятливій ролі. Насправді нові комунікаційні й інформаційні потоки зумовили глобальні процеси після того, як поєдналися з потужною концентрацією промислових і фінансових капіталів, з дерегуляцією та ліквідацією державних обмежень і контролю, яких зазнавали міжнародні трансакції. Також постала потреба, щоб транскордонні потоки технологій, товарів і фінансів супроводжувались інтенсифікацією міграційних і туристичних потоків, які сприяють поширенню мов і мультикультурних уявлень. За цих умов, крім взаємного експорту кінофільмів і телевізійних програм, є можливим створення глобальної символічної продукції без національних специфічних прив’язок, або з декількома одночасно, як у фільмах Стівена Спілберґа, у відеоіграх і музиці народів світу. Такі виміри глобалізації – економічні, фінансові, міграційні та комунікаційні – поєднуються різними авторами (Appadurai, 1996; Giddens, 1999; Sassen) для обґрунтування того, що глобалізація є новим режимом творення простору і часу.
Навіть якщо це концептуальне й історичне розмежовування мені видається переконливим, щодо цього немає консенсусу між різними науковими дисциплінами. Також дискутується, має цей процес визначатись як глобалізація чи як «світизація», – така відмінність у термінах розділяє англомовних з франкомовними, однак вона більше пов’язана з концептуальними розбіжностями (Ortiz, 1997).
Ще менш зрозуміло, негативний баланс глобалізації чи позитивний. Складно стверджувати навіть те, що будь-яке відкриття економіки та будь-яка міжнародна інтеграція вигідні для всіх. Ускладнення проблем і конфліктів – безробіття, забруднення довкілля, насильство, торгівля наркотиками, – у той час як глобальна лібералізація підпорядковується приватним інтересам, наводить на думку про необхідність політичного керування глобалізацією та врегулювання протистояння між великими капіталами за допомогою регіональної інтеграції (Європейського Союзу, МЕРКОСУР). На цьому рівні дискутується, чи є глобалізація неминучою і наскільки й навіть чи є бажаною в усіх аспектах виробництва, циркуляції й споживання (Singer, 1997).
Ці розбіжності у розумінні значення і масштабу глобалізації дають підстави зробити деякі висновки – прості, але з суттєвими теоретичними і методологічними результатами: а) глобалізація не є ані науковою, ані економічною парадигмою – в тому сенсі, що вона не має чітко окресленого об’єкта дослідження і не надає сукупних послідовних і сталих знань, інтерсуб’єктивно узгоджених фахівцями, що можуть бути перевірені на емпіричних моделях (Passeron, 1991: 37–48 та 362–363); б) так само глобалізація не може розглядатись як політична чи культурна парадигма, оскільки не є єдиним можливим способом розвитку. Глобалізація є більшою мірою, ніж суспільний порядок чи єдиний процес, наслідком численних змін, частково суперечливих, з помітними результатами, які передбачають різні зв’язки між «локальним – глобальним і локальним – локальним» (Mato, 1996). Доступна інформація про глобалізацію складається з сукупності наративів, отриманих шляхом часткової апроксимації, різних за багатьма аспектами.