Можна помітити, що ця невизначеність зазвичай приховується у частині сучасної літератури у два способи. Перший полягає у зведенні глобалізації майже до синоніма «неолібералізму» і, отже, до відправної точки, яка видається безсумнівною, «єдиного способу мислення» поза межами боротьби між ідеологіями. Неоліберальна глобалізація намагалася впровадити єдину модель для розвинутих країн і країн на шляху розвитку, які не хотіли залишатись осторонь світової економіки. Отже, у деяких авторів вона з’являється у тій якості, яку раніше мала марксистська теорія способів виробництва (спроба осмислення у межах єдиної парадигми світового розвитку загалом і кожного з процесів, які відбуваються в будь-якому суспільстві). Основними складовими цієї «парадигми» або наративу є ринкова економіка, багатопартійна система, лібералізація державної економіки, вільна циркуляція капіталу, захист іноземних інвестицій та інтелектуальної власності, бюджетний баланс і свобода преси. Ті, хто ухиляється від цієї моделі – Ірак, Іран, Лівія або Албанія, – стають вигнанцями з історії. Інші країни, які б її випробували (Китай, Куба і В’єтнам), підтверджуватимуть своєю реадаптацією універсальну дієвість цієї парадигми. Такої точки зору дотримуються декотрі інтелектуали (Френсіс Фукуяма, Семюел Гантинґтон) та, звичайно, «Велика Сімка» – підприємства і банки країн «першого світу», які керують світовою економікою. Криза цієї моделі у Мексиці й інших латиноамериканських країнах від грудня 1994-го, в Росії й у Південно-Східній Азії від 1997-го, в Бразилії від 1998 року та соціальні конфлікти, що посилилися всюди, викликають сумніви щодо її обґрунтованості та переваг.
Другу позицію, що приховує недостатність наших знань про глобалізацію, обстоюють ті, хто не переймається тим, що вона не є ані парадигмою, ані науковою моделлю згідно з принципом постмодерну, який допускає звуження знань до одночасного існування численних наративів. Я не пропоную повернутися до позитивізму, який постулює існування знання універсальної цінності, абстрактна формалізація якого дає змогу застосовувати його до будь-якого суспільства. Однак так само мені не до вподоби, що у настільки взаємопов’язаному світі ми відмовляємося формулювати проблему універсальності знань, тобто шукати раціональність, що поділяється різними культурами, яка б змогла послідовно організовувати базові положення. Особливо коли йдеться про теоретизацію глобалізації.
Міркування про глобальні процеси потребує виходу за межі двох таких тверджень: по-перше, глобалізація є єдиною незворотною парадигмою, а по-друге, не є суттєвим те, що вона не пов’язана з усіма і не охоплює всіх. Навпаки, здається методологічно необхідним за умови тенденції до гомогенізації частин матеріальних і символічних ринків визначити, що саме глобалізація виключає в процесі свого становлення.
Гіпотеза, яку я збираюсь опрацювати в подальшому, полягає в тім, що причиною відсутності єдиної теорії глобалізації є не лише відмінності в сучасному стані знань, а й те, що фрагментарність є структурною характеристикою глобалізаційних процесів. Точніше, те, що прийнято визначати як глобалізацію, виявляється як сукупність процесів гомогенізації та водночас взаємопов’язаного подрібнення світу, які перевпорядковують відмінності та нерівність, не знищуючи їх. Я знаходжу свідчення того, що це починає визнаватись у деяких нечисленних мистецьких і наукових наративах.
Як ставитися до різних теорій глобалізації? До вже згаданої недовіри до узагальнюючих теорій і відсутності загального схвалення жодної з них додається складність включення до єдиної експлікативної системи різних вимірів, які долучаються до цих процесів. Навіть економісти, підприємці й політики, які намагаються висловлювати якомога більш жорстке і конкретне ставлення до глобалізації, вважають за потрібне використовувати метафори, щоб її описувати. Вже Ренато Ортіс (1997: 14) привертав увагу до існування численних уявлень, які відіграють роль концептів: «амебне суспільство» Кенічі Омае, «глобальне село» Маршалла Мак-Люена[9], «третя хвиля» Елвіна Тоффлера. Октавіо Іанні розширив цей перелік: «глобальний Диснейленд», «технокосмос», «новий Вавилон», «глобальний шопінг-центр» (Ianni, 1995: 15–16). Одну з найвиразніших метафор використовує Джордж Сорос, коли пише, що учасники ринку, «якщо вони є національними учасниками», мають визнати, що вони не так націлюються на майбутню рівновагу, як «стріляють по рухомій мішені» (Soros, 1997: 15).
9
Див. видання українською: Мак-Люен М. Галактика Ґутенберґа: Становлення людини друкованої книги / Пер. з англ. – К.: Ніка-Центр, 2015. – 388 с.