Угоди про вільну торгівлю і регіональна інтеграція, як пояснює Марк Абелес на прикладі Європейського Союзу, відіграють роль симптомів, у які ми проектуємо наше розчарування сучасними авантюрами та сподівання на те, що змогли б знайти в тому, що називають глобалізацією. Навіть у найбільш повних і продуманих угодах про об’єднання, таких як європейські, не вирішуються негативні наслідки (безробіття) і не вдається на тривалий час досягати врегулювання соціальної та ринкової політики. Ще складніше організовувати зони вільної торгівлі, коли діють так, нібито немає потреби здійснювати гармонізацію політики у сфері працевлаштування, міграцій і міжкультурних відносин, або прискорюють економічні переговори, не обмежуючи у часі узгодження соціальних і політичних систем (МЕРКОСУР).
У помилках даних і прогнозів, у коливаннях і недоліках політики усталюються розповіді й метафори: під час урочистого етапу переговорів за нагальної потреби не втратити можливість набути більшої конкурентоспроможності чиновники дискредитують скарги і протести, проголошуючи, що «керують машиною без дзеркала заднього виду» (Abeles, 1994: 101). Інша метафора, яку почув на власні вуха сам автор, коли досліджував повсякденне життя Європейського Парламенту, стосувалася того, що службовці, які потрапили до шестерень наднаціональних рішень, віддалені від тих суспільств, які представляють у Брюсселі, почуваються «безтілесними янголами». Однак вивчання повсякденності переговорів робить видимими культурні тіла, які відрізняють, наприклад, англосаксів од латинців, різне ставлення до екології та засобів комунікації в європейців північної та південної частин Європи (Abeles, 1994: 102). Тому присвятимо значну частину цієї книжки дослідженню того, як еволюціонують і поновлюються відмінності між англами та латинцями, між європейцями, американцями США та латиноамериканцями.
Те, що у цій праці багато уваги приділятиметься наративам і метафорам, є наслідком не лише стрімкого – як у рухомої мішені – характеру глобалізації. Крім того, дослідження глобалізаційних процесів потребує говорити передусім про людей, які мігрують або подорожують, не живуть там, де народились, обмінюються благами і меседжами з людьми, що перебувають на відстані, переглядають кінофільми і телевізійні програми інших країн або розповідають іншим історії про країну, котру залишили. Зустрічаються, щоб відсвяткувати якісь віддалені у просторі події, або спілкуються електронною поштою з тими, кого невідомо коли зможуть побачити знову. У певному сенсі їхнє життя проходить в іншому місці. Я хочу осмислити глобалізацію крізь призму тих розповідей, які демонструють водночас з її суспільним існуванням близькість міжкультурних контактів, без чого вона не була б тим, чим є. Оскільки глобалізація не лише нас гомогенізує і зближує, а й збільшує відмінності та спричинює нову нерівність, не можна оцінювати офіційну версію глобалізованих фінансів і засобів комунікації, які, згідно з обіцяним, мають бути повсюди, не усвідомлюючи одночасну спокусу та паніку, які спричинює можливість легко дістатися до певних місць і наблизитися до відмінних істот. І також ризик бути виключеним або почуватися приреченими жити з тими, з ким не хотіли. Оскільки глобалізація не передбачає ні того, що ми всі маємо стати доступними для всіх, ні того, що всі місця стануть доступними для нас, її не можна осягнути, не враховуючи драми міжкультурності та виключення, агресій або жорстокого самозахисту расизму і також конфліктів, що набувають світового масштабу, через вирізнення тих, з ким ми хотіли б бути сусідами, і тих, з ким нас змушують ними бути. Глобалізація без міжкультурності є НІКО: неідентифікованим культурним об’єктом.
Визначення «неідентифікований культурний об’єкт» не означає, що ті, хто керує глобалізацією, і ті, хто її аналізує, не усвідомлюють, що існують міжкультурні процеси, різні способи комунікації, міста з відмінними характерами і різноманітні напрями мистецтва. Однак гегемонійна стратегія глобалізації зазвичай приділяє увагу лише тим елементам згаданих процесів, які зводяться до ринкових, тобто тому, що вміщується в її клієнтелістську політику. Коли враховується щось відмінне, висувається умова його деідентифікації і позбавлення характеру, при цьому його зникнення не обов’язкове.
Слід пильнувати, щоб критика врівноваженої інтеграції не призвела нас за ефектом маятника до інших крайнощів: переконання, що все, що не заважає зачинити себе в удаваній гомогенності глобалізації, чинить їй опір. Утрачається значна частина мінливості культурних процесів, коли, радіючи тому, що глобалізаторам не вдалося щось поглинути, забуваємо про бажання брати участь у глобалізації. Мультикультурні мігранти, представники засобів масових комунікацій і митці бажають скористатися перевагами здобуття нової аудиторії, пізнати й засвоїти те, що може їх збагатити. Критики комерційного глобалізму, такі як Greenpeace і Le Monde Diplomatique, використовують можливості екологічної, інформаційної й політичної глобалізації для поширення свого впливу на більшу кількість країн і мов. Їхня діяльність не просто розгортається як опір у протистоянні глобальним змінам, а накладається на їхню подвійність і суперечливість, аби зростати разом із ними. Парадокси трапляються не лише у глобалізації чи в локальних культурах, а й у «глокалізації» – цей поширений неологізм використовується для позначення взаємної залежності й взаємного проникнення глобального та локального (Beck, Mattelart, 1996; Robertson, 1996).
10
Макондо – уявне місто, описане Ґабріелем Ґарсією Маркесом у романі «Сто років самотності»; у цьому місті розташовувався будинок родини Буендіа.