Коли увага приділяється тому, що відбувається в процесі взаємодії глобального та локального, дослідження не повинно бути ані переказом перемог глобалізації, ані описом протидії їй – це обмежило б його успішність і передбачило б його невдачу. Відповідно до того, що ми на сьогодні знаємо про глобалізацію, здається правильнішим розглядати її як процес із декількома програмами, реальними і віртуальними, який відбувається на кордонах або на транслокальних місцях і впливає на їхнє розмаїття. Coca-Cola і Sony «переконані в тому, що глобалізація полягає не у будуванні заводів по всьому світу, а в тому, щоб спромогтися перетворитися на складову життя кожної культури», зазначає Ульрих Бек. Я не погоджуюсь з його твердженням про те, що «універсалізована світова культура», яка анулює відмінні способи харчуватися, одягатися та мислити, стала б «кінцем ринку, кінцем переваг» (Beck, 1998: 16). Крім того, що існують антропологічні причини сумніватись у можливості зникнення локальних культур, головною проблемою є те, що капіталізм розвиває свої експансивні тенденції, потребуючи одночасно і гомогенізувати розмаїття, і скористатися з нього. У цьому сенсі я підтримую останнє твердження Бека у тій частині його міркувань, коли він стверджує, що релокалізація, яка настає після делокалізації, не означає автоматичного «відродження локального». Святкування дня «баварських ковбасок», яке Бек наводить як приклад, або музика реґґі й танго, або скандинавський стиль у дизайні не заважають входженню до глобального порядку. Утвердження окремих традицій приводить до закріплення у глобальному або в його межах в інший спосіб, ніж за простої «макдональдизації», але не в єдиний і не як просте протистояння. Ми детальніше зупинимося на цьому питанні, коли розглядатимемо можливості вибору культурної політики, які мають латиноамериканські держави для набуття більшої конкурентоспроможності на ринках культури: експортувати мелодрами і фольклорну музику, підкоритись еквалізації своїх відмінностей, посилювати внутрішнє виробництво і регіональну циркуляцію, розвивати нові програми та регіональні інституції в сфері культури, які супроводжують торговельну інтеграцію між державами. У нашому майбутньому набагато більше можливостей, ніж вибір між «Макдональдсом» і Макондо.
Існують соціально-економічні причини того, що глобальне не може нехтувати локальним, а локальне чи національне не може поширюватись і навіть виживати без зв’язку з глобалізаційними процесами (Robertson, 1996). Я хочу зупинитися на культурних аргументах, які варто обміркувати в сукупності. Один із них стосується того, що за доби глобалізації оповідання історій, навіть власних, про конкретні місця, де людина народилася чи мешкає, означує розповідати їх для інших, не лише переказувати те, що існує, а й уявляти його окремо від себе. З цієї ж причини набувають ваги метафори, які пояснюють сутність чогось шляхом порівняння з чимось іншим. Ми розповідаємо історії та використовуємо метафори тому, що, говорячи про щось, повинні посилатися на щось інше, оскільки брати участь у будь-якому ринку – продуктів харчування, валюти, уявлень – це те саме, що стріляти по рухомій мішені.
Наративи про те, що перебуває далеко, однак відчувається як своє, метафори, що порівнюють оце з отим, стали більш інтенсивними від того часу, як Європа розпочала сучасну експансію. Латинська Америка стала одним з ініціаторів цієї метафоричної гри. Однак розповіді й метафори стають ще вагомішими у цьому столітті масових трудових міграцій та політичних і економічних вигнань, коли люди втікають від воєн і від урядів, які глобалізують макроекономіку таким чином, що залишають поза межами всіх тих, хто не належить до еліт. Якщо цей процес і розпочався раніше, ніж те, що можна, власне, визначити як глобалізацію, саме завдяки змінам другої половини ХХ століття він досяг такого масштабу, що, наприклад, п’ята частина мексиканців і четверта частина кубинців мешкають у Сполучених Штатах. Лос-Анджелес став третім містом за кількістю мексиканців, Маямі – другим за кількістю кубинців, Буенос-Айрес – третім за кількістю болівійців. Як сприймати націю, якщо більша кількість її представників мешкає в іншому місці? Як формується уявлення про місто чи державу, якщо значна кількість їхнього населення не є тутешніми, коли книжки, кінофільми і телепрограми, в яких йдеться про нас, продукуються у віддалених пунктах спостереження.