Чи є використання метафор – неповного непостійного засобу суспільної думки – прийнятним, принаймні поки ми будемо формувати наукові концепції, чи це необхідно для кращого розуміння того, як функціонує суспільство і як діяти у ньому? Перша позиція позитивістського характеру несумісна з найвизнанішими теоріями, які стосуються метафор, наприклад, таких як теорії Жака Деррида і Поля Рікера, хоча вона виживає у грубому емпіризмі, крізь призму якого більшість економістів сприймають суперечливість досліджень у сфері культури. Однак оскільки насправді метафори наповнюють жорсткі дискурси щодо глобалізації, варто ставитися до них серйозно і не як до прохідного ресурсу. Приділення значної уваги обговоренню метафор, наприклад від деконструкції Деррида та до герменевтики Рікера, вивело б мене за межі цілей, що ставляться перед цією книжкою. Щонайменше дозвольте мені зазначити, що я включаю метафори, використані тими, хто розповідає про глобалізацію, не для того, щоб унаочнити нестійкість цих дискурсів, а оскільки в тому, що кажуть про глобальне, виявляються у крайній формі неясності соціального. Метафоричні операції можуть розглядатись як натяки на те, що не вдається охопити однозначним концепціям, на те, як ми живемо, що суперечить тому, як могли б жити, поміж структурованого та деструктуруючого.
З аналогічних причин наративи є набагато більшим, ніж простий ресурс, щоб говорити про культуру. Увесь соціально-економічний дискурс може розумітись як наратив (на противагу парадигмі, як я вказував вище), і тим паче коли йдеться про глобалізаційні тенденції, в яких те, що виступає для дискурсу носієм змісту та посилання, недостатнє. Куди нас ведуть фінансові потоки? Якій тип суспільства формується при акумуляції мігрантів? Уявлене є виміром його «реальності». Праці, присвячені уявленому, яким є метафори і наративи, продукують знання тією мірою, якою намагаються осягнути те, що стає невловимим у глобальному безладі, що не вдається обмежити кордонами, тому що воно їх перетинає або вважається, що перетинає, і трохи згодом спостерігає їхнє відновлення у дискримінаційних бар’єрах. Метафори зазвичай вирізняють, роблять наочним те, що рухається, комбінується або змішується. Наративи намагаються окреслити порядок у численних подорожах і комунікаціях, у розмаїтті «інших».
Крім того, метафори мають особливу важливість, коли ми говоримо про мультикультурність, оскільки їхня порівняльна роль полягає у тім, щоб за допомогою гри з відмінним і подібним створити значення не таке, як «щось у собі», самодостатнє, а врахувати те, чим воно є для всіх інших. Суспільство, яке ми розуміємо крізь призму метафори, «не існує інакше, ніж шляхом відхилення інших феноменів», інших способів існування. Це посилання на різноманітне може здійснюватися шляхом звернення до тваринного світу, що можна побачити з метафор, наведених у цій главі, які не обов’язково мають бути принизливими. Воно може також слугувати для того, щоб показати множинність змістів людської природи. Хоча для пізнання ми потребуємо чіткості й точності концепцій, метафора передає сенс «характеру за допомогою натяків або асоціацій, влучності пасажу» (Mons, 1994: 216).
Складним питанням для суспільних наук є те, що стосується перехрещення наративів і пояснень, метафор і теорії. У подальшому побачите, що я спробував уникнути двох способів це робити: а) розповіді й метафори як випадки, акумуляція яких дає змогу робити узагальнення (індуктивний емпіризм); б) як ілюстрації, придатні для пояснення прикладів теоретичних принципів, побудованих апріорі (дедуктивна теоретизація). Точніше, я намагаюся, щоб прикладні та стратегічні випадки були спроможними кинути виклик заздалегідь побудованим концептуалізаціям глобалізації і міжкультурності, так само як і теоретичним і абстрактним схемам, як-от ті, що мають «емпіричний» здоровий глузд. Для мене важливе дослідження цього питання, оскільки воно допомагає відтворювати ці способи мислення та водночас дає змогу формулювати нові тлумачення – починаючи з теоретичних праць – емпіричних матеріалів.