У цьому поєднанні об’єктивного та суб’єктивного йдеться не лише про суб’єктивність інформантів. Як часто трапляється у дослідженнях культури й антропології, корисно, щоб дослідник пояснював, за яких контекстуальних умов, у тому числі, за якої персональної чи групової позиції він відбирає дані та ставить запитання, щоб можна було якомога більшою мірою контролювати ці обставини.
Я спробую у декілька етапів прояснити, як долає ці проблеми аргентинець, який живе в еміграції у Мексиці після навчання у Франції, і як будь-який мексиканець змушений запитувати себе: проживання у цій країні робить його латиноамериканцем чи американцем. Зараз хочу навести розповідь про інший випадок, який показав мені нагальність відновлення спроможності суспільних наук розмірковувати над універсумами, такими масштабними і різноманітними: він стався, коли я у жовтні 1996 року займався антропологічними дослідженнями Мексики в Единбурзі.
Нас – декількох фахівців з Європи і Латинської Америки – запросив Центр латиноамериканських досліджень Університету міста Стірлінг для обговорювання «кордонів між культурами». Я запитував себе: де проходять зараз ці міжкультурні кордони за такого контрасту зростання інтересу до Латинської Америки в англомовному світі й обмеженого діалогу з романомовними країнами Європи, такими як Франція та Італія, які були джерелом значних міграційних потоків і в минулому мали і зараз продовжують здійснювати потужний вплив на нашому континенті? Чому науковий обмін і переклади латиноамериканських авторів здійснюються більшою мірою у США, ніж у європейських латинських суспільствах?
Я розмірковував про ці «парадокси», над якими працював в Університеті Стірлінга і які розгляну трохи нижче, за вечерею в ресторані в Единбурзі. Коли я був змушений говорити англійською мовою з одним охочим до розмов офіціантом, я виявив, що він був мексиканцем. Так розпочався один з експериментів, не передбачених польовими дослідженнями: він мені розповів, що йому складно вказати, з якої саме частини Мексики він походить, оскільки його батько як урядовець був відряджений керувати роботами у Керетаро, потому до Сан-Міґель-де-Альєнде, до Федерального округу та до інших міст. У проміжках між обслуговуванням різних столів, він розповів мені, що вивчав інженерну справу в Керетаро й отримав стипендію для дослідження «питань біології морів» у Гуаймасі, однак вирішив поїхати до Лос-Анджелеса з товаришем. «Мене більше цікавило познайомитися з людьми з інших держав, ніж з такими самими, як я». Також він мешкав у Сан-Франциско, в Канаді й у Парижі і поєднував усе, що чув у цих гетерогенних суспільствах, із власними поглядами на мультикультурність. Він сказав мені, що люди в Лос-Анджелесі «космополіти, однак не надто, оскільки багато груп спілкуються лише між собою. Вони зустрічаються на роботі, але потім кожен повертається до своєї оселі, до свого району». І зробив висновок, що «капіталізм криє у собі сегрегацію». Часто повторював, що «євреї є найбільш впливовими у Сполучених Штатах». Про «чорних» стверджував, що «вони дуже вірять у своїх героїв, однак їх ослаблює те, що вони почуваються дискримінованими. Вони сильні лише у музиці». «А ми, мексиканці, багато втрачаємо від того, що для того, щоб займатися комерцією, нам треба випивати». Його судження демонстрували, що просте мультикультурне акумулювання досвіду не приводить автоматично ні до гібридизації, ні до демократичного сприйняття відмінностей.
Після того як ресторан зачинився, ми пішли випити до мого готелю, і там він мені пояснив, що «все у Сполучених Штатах працює краще, ніж у Великій Британії. Шотландці мають гордість, але пасивно. Американці її мають активно: їх відрізниш в усьому світі, помітиш у бізнесі, оскільки вони ніколи не хочуть програвати». Він говорив із таким захопленням про своє життя у Лос-Анджелесі, що я його спитав, чому він поїхав звідти. «Тому що коли я щось розумію та починаю розбиратись у тому, як це робиться, це для мене те саме, що змінити відеокасету, і мені стає нудно». Його мультикультурна гнучкість виявлялася, коли він говорив італійською майже так само добре, як і англійською, незважаючи на те що ніколи не бував у Італії, лише завдяки спілкуванню з товаришами та репрезентації кожного дня італійської культури в оточенні аньолотті[13], карпаччо[14] і вин «К’янті».
14
Страва з тонко нарізаних шматочків сирого м’яса, приправлених оливковою олією з оцтом і/або соком лимона