І все ж це визначення, розроблене з претензією на універсальність для будь-якого суспільства, не враховує того, що саме робить кожну культуру відмінною від інших. Привертає увагу те, що деякі автори запропонували у 1990-ті роки переформулювати цей термін, щоб дістати можливість говорити про мультикультурність. Арджун Аппадураї розглядає культуру не як іменник, ніби це об’єкт чи предмет, а як прикметник. Поняття «культурний» спрощує визначення культури як виміру, який стосується «відмінностей, контрастів і порівнянь», дозволяє осмислювати її «меншою мірою як власність індивідів і груп і більшою – як евристичний ресурс, який ми можемо використовувати, щоб говорити про відмінності» (Appadurai, 1996: 12–13).
Фредрік Джеймісон більш радикальний у визначенні культури як «сукупності стигм, які одна група виносить на оцінку іншої і навпаки». Також він стверджує, що культура «не є ні субстанцією, ні самостійним феноменом, вона є об’єктивним віддзеркаленням, яке виникає принаймні у відносинах між двома групами». «Тому культура має оцінюватись як механізм або спосіб, в який здійснюються відносини між групами» (Jameson, 1993: 104).
У цьому сенсі унаочнюється ключова роль, яку в культурному відіграє уявлене. Однак міжкультурне уявлене не є простим доповненням до того, як кожна локальна культура відображає пережите у цьому суспільстві. В першу чергу уявлення репрезентують і створюють соціальне, як це було багато разів продемонстровано під час дослідження ролі міських і масмедійних уявлень. По-друге, зараз є очевидним, що ми представляємо і відтворюємо в уявленнях те, що з нашим суспільством відбувається у відносинах з іншими суспільствами, оскільки територіальні відносини зі своїми наповнені зв’язками з тими, хто мешкає на інших територіях, спілкуються з нами, надсилають повідомлення і перестають бути чужими, тому що багато своїх живуть там і багато їхніх переселилися сюди. Форми організації уявленого, якими є метафори і наративи, намагаються впорядкувати те, що є в уявленому від розпорошення змісту, – особливості, яка посилюється у глобалізованому світі. І по-третє, таке впорядкування завжди є «мінливим розмежуванням» (Mons, 1994: 252) – інструментом для надання змістовності функціонуванню суспільства та поетичним дрейфом до очевидного. У підсумку: культурне охоплює сукупність процесів, за допомогою яких ми представляємо й уявно формуємо соціальне, замислюємо і скеровуємо відносини з іншими, тобто відмінності, впорядковуємо їхнє поширення та їхню незмірність шляхом делімітації, котра коливається між порядком, що уможливлює функціонування суспільства (локального і глобального), та гравцями, котрі його розкривають мірою можливостей.
Глобалізація несе відповідальність за культуру. Як ми вже показали у цій главі, макросоціальні показники демонструють, що глобалізація це історичний етап, який оформився в другій половині ХХ століття, коли конвергенція економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних процесів посилила взаємну залежність між широкими секторами багатьох суспільств і створила нові потоки і структури наднаціональної взаємодії.
Проаналізуємо окремі аспекти цього визначення. Характеризуючи глобалізацію як феномен, який розпочався у другій половині ХХ століття, я не забуваю, як зазначав вище, що зміни, які відбулися від початку капіталізму і модернізації, підготували період глобалізації. Однак також не можу не визнавати якісні і кількісні відмінності у відносинах між державами, спричинені поєднанням економічних, фінансових, комунікаційних і міграційних змін, котрі відрізняють цей період від того, що відбувалося на етапах колоніалізму, імперіалізму й інтернаціоналізації економіки і культури.
Друге зауваження, яке я хотів би зробити, стосується того, що наведене визначення не лише торкається всіх трьох чинників, найкраще розроблених у теорії глобалізації: економічні, фінансові й комунікаційні. Глобальні процеси – та уявлення, які їх представляють, – утворюються найбільш мінливою циркуляцією капіталів, благ і меседжів, однак також і осіб, які переміщуються між державами і культурами як мігранти, туристи, управлінці, студенти, фахівці, часто ідучи і повертаючись, підтримуючи постійні зв’язки між суспільствами, з яких походять і до яких прямують, що не було можливим до середини ХХ століття. Долучення цього аспекту до теорії глобалізації, яке практикують деякі антропологи (серед інших Аппадураї, Ганнерц, Ортіс) і соціологи (Бек, Ґідденс), – це, можна сказати, означує визнання наявності участі людей у цьому процесі, без чого можливе звуження економічних потоків до потоків невизначених. Розглядання глобального зі знеособленої позиції може узгоджуватися з неоліберальною доктриною, котра стверджує водночас вільність і невідворотність ринку, однак за ціни ізолювання економіки й унеможливлення її змістовного діалогу з теоріями соціології і антропології, які відмовляються не враховувати людей, коли задаються питанням про місця, де вирішується проблема свобод і приймаються рішення.