Якщо до цього неповного переліку історичних зв’язків між Європою та Латинською Америкою додати перипетії міжкультурності, зміни в їхніх взаєминах видаються більш складними. Латиноамериканські суспільства, сформовані в результаті іспанської, португальської, французької, англійської і голландської колонізації, прийняли протягом ХХ століття потужні міграційні потоки з європейських і азійських країн, примусили виїхати до Європи мільйони дітей і онуків тих мігрантів за часів військових диктатур 1970–1980-х років, а також унаслідок економічного зубожіння і зростання рівня безробіття.
Ці приїзди та від’їзди європейців і латиноамериканців виглядають іще заплутанішими, коли ми визнаємо, що між ними знаходяться Сполучені Штати Америки. Деякі європейські видавництва і телекомунікаційні компанії, виробники автомобілів, продуктів харчування й одягу, які інвестують в економіки Латинської Америки, також зацікавлені в американському ринку з майже тридцятьма мільйонами іспаномовного населення. З цієї причини латиноамериканські уряди, які в 1990-ті роки уклали угоди про вільну торгівлю з європейськими державами, намагаються завдяки диверсифікації економіки не потрапити у пастку занадто ексклюзивних відносин із США.
Такі осциляції вивчаються більшою мірою університетами США, ніж Європи і Латинської Америки. Деякі організації досліджують із практичного боку латиноамериканські, американські та європейські ринки, економічні союзи між цими регіонами; інші групи займаються спростуванням і критикою того, що вони вважають постколоніальними умовами латиноамериканських суспільств. Кубинський викладач університету Стоні Брук уважає, що «є більше фахівців з латиноамериканської літератури у штатах Нью-Йорк і Каліфорнія, ніж у всій Латинській Америці, – які присвячують свій час здебільшого дослідженням (викладаючи 6 годин на семестр) і за рівнем оплати належать до середнього класу. Якщо нація є уявленою спільнотою – постає запитання: чим тоді є нація, про яку розповідають інші?» (De la Campa, 1995: 139).
Суперечка про те, як інтегрується і як відбувається економічна конкуренція Латинської Америки, Європи та Сполучених Штатів, також є суперечкою щодо того, як вони наратують про конвергенцію і конфлікти. Чи зможуть старі розповіді, які сформували сподівання мігрантів, та угоди, які на іншому етапі міжнародного розподілу праці спрямовували взаємодії, зараз включити нові процеси – політичні вигнання і глобалізаційні міграції, уявлення туристів, нові форми дискримінації, зміни локальних і регіональних традицій, усе латинське і англійське – в межах транснаціональних масмедійних стратегій? Змінилося не лише те, що необхідно наратувати, а й ті, хто наратує. Хоча школи, музеї і книжки продовжують формувати бачення інших, актори просвітницької культури заміщуються засобами аудіовізуальної та електронної комунікації, публічні установи кожної держави – транснаціональними підприємствами.
Хочу вирізнити чотири ядра взаємодії між європейцями, латиноамериканцями і американцями США: соціокультурний зміст міграцій; концепції ринку і мультикультурності; ідентичності в межах глобалізації та політику в сфері культури. Я не збираюсь описувати історію цих процесів, що частково вже було зроблено і значною мірою ще треба дослідити. Я хочу порівняти як структуровані окремі наративи, які їх описують, і зіставити їх із конкретними даними, які їх ставлять під сумнів. На відміну від інших досліджень зараз мене менше цікавить руйнування «міфів», які передаються розповідями, ніж визначення зон розбіжностей між наративами і практикою. Певною мірою йдеться про розуміння того, як наративи обумовлюють практику, сприяють створенню об’єднань або заважають цьому.
Однією зі сфер, в яких наративи не збігаються з історичними подіями, є людські переміщення. Я вже зазначав, що те, якої важливості набули міграції та інші подорожі у другій половині ХХ століття, спонукало постмодерністське мислення розглядати номадизм як ключовий феномен сучасності. Якщо бути точним, масові міграції розпочалися не у цьому столітті. За підрахунками, між 1846-м і 1930 роком з Європи виїхало 52 мільйони осіб, з яких 72 відсотки переселилося до Сполучених Штатів, 21 відсоток – до Латинської Америки та 1 відсоток – до Австралії. Найбільшу участь у цих процесах взяли мешканці Британських островів (18 020 тисяч мігрантів). Серед європейців, які протягом зазначеного періоду переселилися до Латинської Америки, 38 відсотків становили італійці, 28 відсотків – іспанці та 11 відсотків – португальці. Більшість латинських мігрантів обрали як кінцевий пункт Аргентину, меншою мірою Бразилію, Кубу й Антильські острови, Уругвай і Мексику. Якщо взяти до уваги, що на початку ХХ століття загальна кількість населення Європи становила 200 мільйонів осіб, відповідно, ті, що виїхали, становили четверту частину населення. Щодо Америки, прибуття мігрантів у період з 1840-х до 1940-х років призвело до збільшення на 40 відсотків населення Аргентини, на 30 відсотків – Сполучених Штатів і приблизно на 15 відсотків – Канади й Бразилії (Gonzalez Martinez, 1996).