Глава 7. Культурні столиці та глобальні міста
До чого я належу? Глобалізація спонукала нас уявляти іншим чином наше географічне і геокультурне розташування. Міста, і особливо мегаміста, є місцями, де це стає інтригуючим, тобто де стає розмитим і невизначеним те, що раніше ми розуміли як місце. Це не обмежені й гомогенні ареали, а простори взаємодії, в яких ідентичності та почуття належності формуються за допомогою матеріальних і символічних ресурсів, локальних, національних і транснаціональних за походженням.
Коли в нас запитують, де ми мешкаємо, так само непросто відповісти. «Особливі оселища», як їх визначає Зиґмунт Бауман, – це простори, які розширюються та звужуються. Ми живемо у «оселищах розсіяних пропозицій і вільного вибору» (Bauman, 1992: 190; Hannerz, 1996: 42–43). Інколи не настільки вільного, проте обумовленого розмаїттям інформації та стилів, які походять з багатьох місць, які не є цим і які роблять це місце різноманітним і гнучким. Уявляємо місця, до яких належимо, мешкаючи та подорожуючи містом і між містами.
Порівняння міст Європи, Сполучених Штатів і Латинської Америки є вдалим ресурсом для того, щоб зазначити, що пов’язаність між внутрішніми відмінностями кожного великого міста і того, що в ньому є локального, національного і глобального, суттєво відрізняється. У Сполучених Штатах багато міст трансформувалися, на думку Амалії Сіньореллі, у «скупчення гетто – бідних або багатих, взаємно відокремлених і пов’язаних за можливості, хоча незалежно одні від одних, з національними мережами політичної, економічної й культурної інтеграції» й нерідко керовані «центрами управління, які не обов’язково мають становити частину міста». Отже, процеси і механізми внутрішньої інтеграції гетто «локалізуються, мініатюризуються з кожним разом, набувають значення внутрішнього рівня гетто, таким чином посилюючи свої характеристики відокремленості та сегрегації» (Signorelli, 1996b: 54–55). Ричард Сенетт продемонстрував, що етнічна і класова сегрегація в американських містах, потреба завжди бути «серед наших» є джерелом недовіри і нетолерантності, ворожості до чужинців, яка посилюється нав’язливою ідеєю дотримання порядку (Senett, 1996: 101–109). Зиґмунт Бауман коментує, що у гомогенних містах чи районах важко «набути необхідних якостей характеру й здібностей долати відмінності між людьми і ситуації невизначеності», через це домінуючою тенденцією є «острах перед інакшим з тієї простої причини, що він інакший» (Bauman, 1999: 64).
В Європі й у латиноамериканських державах, утворених за європейськими моделями, особливо іспанськими і португальськими, міста виконували функції модернізування та інтегрування мігрантів: як з інших країн, так і з різних регіонів самої країни. Навіть відділяючи заможні райони від бідних, центральні від периферійних, вони сприяли міжетнічному співіснуванню. Це був нерівний, але в цілому менш сегрегативний спосіб пов’язувати локальне з тим, що походило з інших частин держави або з інших держав.
За останні два десятиліття кількісний приріст мігрантів (серед інших міст, у Парижі чи в Берліні, Буенос-Айресі чи Сан-Паулу) і зростання небезпечності спонукають шукати захисту в закритих районах із прихованими системами спостереження, які уподібнюють використання ділянки і фрагментацію взаємодій до американської моделі. Досі домінує урбаністська інтеграційна концепція – у такий спосіб, що як для середніх класів, так і для народних мас великі міста є доступними, ймовірно, «єдиними просторами, де можливо досягти циркулювання інформації та порівнювати досвід за присутності достатньо великої кількості осіб для того, щоб утворити сукупність відносин, які б не були нерелевантними по відношенню до глобальної соціальної системи» (Signorelli, 1996: 55). Демонстрації маніфестантів, протести робітників і студентів, жінок і поселенців, а також радіо окремих спільнот і транснаціональне телебачення є міськими подіями, проявами, які виникають у містах і головно свідчать про те, яким є життя у них і між ними. Навіть у Сполучених Штатах існує ця урбаністична активність і мережі на базі міста, рухи і простори, в яких, хоча й тимчасово, долається сегрегація.
Я хотів би більш докладно дослідити, в якому сенсі великі міста є просторами для уявлення глобалізації та пов’язування її з національним і локальним. Це питання розглядалось у 1990-ті роки щодо глобальних мегаполісів «першого світу». Саскія Сассен, яка розпочала цей напрям дослідження з Нью-Йорка, Лондона і Токіо; Мануель Кастельс, Джорді Борха і Петер Голл, які аналізували європейські міста, змінили тривожну перспективу урбаністичного декадансу, яка домінувала в дослідженнях 1980-х років. Зображенням дорожніх корок, забруднення, злочинності й інших катастроф глобалізаційний урбанізм протиставляє потужний економічний поступ, часткове припинення зменшення приросту кількості населення і великі проекти перебудови. Для аргументування цієї трансформаційної тенденції згадується також повернення до центру деяких міст. Паоло Перуллі наводить Париж і Берлін як приклади відродження. Перший тому, що зараз збирає плоди великої будівельної політики, яка здійснювалась у попередні десятиліття; другий завдяки процесові об’єднання Німеччини і Європи.