Друга група міст живе у протистоянні між крайніми формами традиційності та глобальної модернізації. Цей розрив створює сприятливі умови для міжнародної інтеграції та водночас нерівність, соціальне і культурне виключення. Ці проблеми особливо відчутні в тому, що стосується молоді, коли ускладнюють її долучення до ринку праці – або через економічну нерівність, або через недостатній рівень освіти.
Дезінтеграція та нерівність або дуалізм глобального та локального міста, маргінальна і небезпечна, є головною перешкодою для того, щоб численні міста знаходили своє місце на цьому новому етапі свого розвитку. Борха і Кастельс зазначають, що великим ризиком глобалізації є те, що вона здійснюється для еліти: «продається частина міста, а решта приховується і занедбується» (Borja та Castells, 1997: 185). Декілька міст Сполучених Штатів додали проблеми нестабільності й насильства, які у минулі роки зіпсували їхній імідж, одночасно втілюючи специфічну політику інтенсивної реорганізації (не завжди демократичної) та розвиваючи мистецькі й культурні пропозиції, які формували привабливі міські простори. У мегалополісах Азії та Латинської Америки економічні й фінансові кризи та ослаблення держави обмежили її можливості покращувати послуги і гарантувати безпеку, мобілізовувати нові економічні й культурні ресурси з метою оновлення та поширення свого міського життя та його зовнішньої проекції. Це призведе до зростання безробіття, особливо серед нових поколінь.
Оскільки дослідження міст (Берліна, Парижа, Відня) сприяло переосмисленню сучасності, можемо спитати себе, чи сучасні дослідження міських трансформацій допомагають дослідженню деяких проблем теорії глобалізації? Якщо згадати, що мегаміста, або принаймні деякі з них, є місцями, де виявляються глобалізаційні рухи в сферах промисловості й фінансів, послуг і комунікацій, трансформація публічних просторів може дати нам ключ для розуміння їхніх тенденцій та їхньої взаємодії з локальною культурою. Я сконцентрую аналіз змін міської символіки і зовнішнього вигляду на прикладах окремих латиноамериканських міст, передусім Мехіко. Йдеться про спробу зрозуміти, яку роль відіграють уявлення про глобалізацію разом із «жорсткими» процесами економічної та політичної взаємозалежності. Змінюючи концептуалізацію глобального, це спонукає нас дослідити як змінюється формулювання змісту «урбанізованого» та «міського мешканця» у так званих глобальних містах.
Буенос-Айрес, Ліма і Мехіко так само, як і інші колоніальні великі міста, здійснювали функції регіональних столиць, що встановлювали зв’язки з Іспанією. Ця наднаціональна взаємодія зберігалася після здобуття незалежності й під час становлення сучасних держав. Великі міста-порти від початку ХХ століття були надзвичайно відкритими утвореннями, де локальні традиції змішувалися з культурними заходами, що походили з метрополій, з якими велася торгівля: з Іспанією, Францією та Великою Британією в містах, розташованих на Атлантичному узбережжі (Буенос-Айрес, Каракас, Гавана, Ріо-де-Жанейро – у двох останніх за плідної взаємодії з Африкою), та зі Сполученими Штатами і азійськими державами на Тихоокеанському узбережжі (Ліма і Панама). Ці міста можемо розглядати як попередників глобалізації, однак у межах колоніальної або імперської логіки, яка надавала перевагу зв’язкам з метрополією. До середини ХХ століття міська структура і значення проживання у цих великих латиноамериканських містах здебільшого зумовлювались їхнім значенням політичних, економічних і культурних центрів кожної держави. Натомість, Мехіко і Сан-Паулу зараз перетворює на глобальні міста не те, що вони є столицями регіонів, чи їхні зв’язки з державами-метрополіями, а те, що вони стали важливими центрами економічних і комунікаційних мереж світового масштабу.
Хоча від другої половини ХІХ століття до 1940-х років населення міста Мехіко збільшилося зі 185 до 3410 тисяч осіб, міська структура зберігала чотирикутний вигляд, встановлений у XVI столітті іспанськими конкістадорами. Життя міста організовувалося до останніх п’ятдесяти років на чітко обмеженій території, географічне, політичне і культурне ядро якої перебувало в історичному центрі, утвореному колоніальними будівлями ХІХ століття та деякими археологічними пам’ятками, які нагадують про доколоніальне минуле.
Держава впродовж усього згаданого періоду була головним актором у національному суспільстві й у житті міст. Вона створила націю, долаючи до певної міри розділення між індіанськими етносами та роз’єднаність регіонів країни, інтегруючи їх за допомогою системи залізниць, єдиного національного економічного ринку, єдиної системи освіти, заснованої на іспанізації, та політичної єдності з лише однією партією та центральним профспілковим синдикатом. Також цьому об’єднанню сприяли символічні блага: ремісництво, сучасні пластичні мистецтва та кінематограф сформували культурну спадщину, яка визначила іконографічний синтез нації. Цей перелік уявлень циркулював національними музеями і міжнародними ярмарками, гігантським громадським монументалізмом і фільмами, які пов’язували селянські традиції з новим сентиментальним міським вихованням. Відповідно до того, як населення концентрувалось у містах (10 відсотків мексиканців жило в них на початку століття, тоді як 70 відсотків мешкало в них через сім десятиліть), скупчувалася, особливо у столиці, де були освітні центри, музеї, візуальна монументалізація археологічних пам’яток і колоніальних будівель, збережених мексиканською державою за допомогою культурної політики, більш змістовної, ніж в інших латиноамериканських державах.