1. Як реагують латиноамериканські суспільства, більша частина членів яких за останні п’ятдесят років переселилася з сільської місцевості до міст через розвиток імпортозамінної промисловості та сучасних просторів посередництва, стикнувшись із цією раптовою реорганізацією, яка за одне чи два десятиліття зведе нанівець історію половини століття? Деіндустріалізуються держави, слабшають демократичні інститути державної влади, поглиблюється економічна і культурна залежність від глобалізаційних центрів. Проте водночас економічна інтеграція та регіональні угоди про вільну торгівлю дають можливість сподіватись на краще. Після набридлих впродовж тривалого часу обіцянок щодо утворення «Великої Батьківщини» та стількох невдалих міжурядових конференцій, зустрічей президентів, міністрів економіки і культури, швидкість, з якою розвиваються зони вільної торгівлі (ЗВТ), МЕРКОСУР та інші регіональні об’єднання, збільшує очікування.
На початку 1990-х років можна було очікувати, що латиноамериканські держави прискореними темпами реорганізують національні економіки для привернення інвестицій і зроблять їх більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Однак від початку мексиканської кризи 1994 року й до кризи 1998–1999 років у Бразилії, результатом якої стала дестабілізація в усьому регіоні, навіть у столицях, став наочним низький ступінь довіри до урядів і обмеженість їхньої влади. Міжурядові угоди про інтеграцію виявилися підтримкою для монопольного об’єднання найбільш сконцентрованих виробничих і фінансових секторів. Наукові оцінки наших слабких можливостей створити за допомогою континентальної інтеграції інстанції, які посилять латиноамериканські суспільства і культури (McAnany та Wilkinson, 1995; Recondo, 1997; Roncagliolo, 1996), не залишають місця для оптимізму. Так само не збільшують його і дані останніх досліджень, які фіксують недовіру працівників і споживачів до оголошеного підприємцями й управлінцями нового шляху модернізації за подвійною формулою «глобалізація та регіональна інтеграція». Є помітними розбіжності між тим, що проголошують економічні й політичні еліти і що вважає більшість громадян.
У квітні 1998 року в Сантьяго-де-Чилі відбувся другий Саміт Америк, на якому США – спільно з декількома латиноамериканськими урядами – надали імпульс створенню АЗВТ із метою продовження лібералізації відносин. Пропонувалось інтегрувати до 2005 року національні економіки регіону з метою сприяння збільшенню імпорту й експорту та поліпшення переговорних можливостей континенту на глобальному рівні.
Незважаючи на це, масштабне опитування, проведене у листопаді й грудні 1997 року в сімнадцятьох державах регіону корпорацією Latinobarometro, в якому взяли участь 17 500 осіб, виявило, що громадяни не поділяють цього оптимізму. Результати згаданого дослідження, передані керівникам держав регіону на Саміті у Сантьяго-де-Чилі, засвідчували сумніви 23 відсотків опитаних у тому, що їхня країна розвивається, і майже в усіх державах цей показник був нижчим, ніж у 1996 році. Виявилося, що до інституцій, які самі опитувачі вважали наділеними найбільшою владою (уряд, великі підприємства, армія, банки і політичні партії), довіра була найменшою. Криза державного управління, девальвація в сукупності зі зростанням рівнів безробіття та бідності були одними з причин, що призвели до збільшення кількості тих, хто сумнівався у демократії та висловлювався за необхідність «сильної руки»: їхній відсоток був меншим у країнах, які за декілька років до того звільнилися від правління військових диктатур (Аргентина, Чилі та Бразилія), однак значно збільшувався в інших, серед яких Парагвай і Мексика, в яких демократичні процеси лише розпочалися. Від 1996 до 1997 року кількість прихильників «авторитарного» правління зросла серед парагвайців з 26 до 42 відсотків, а серед мексиканців з 23 до 31 відсотка. За винятком Коста-Рики й Уругваю, в яких рівень довіри до політичної системи залишався високим, у решті латиноамериканських держав 65 відсотків опитаних були «мало вдоволені або невдоволені» якістю демократії (Moreno, 1998: 4).
Як демонструє згадане опитування, зростання авторитаризму в громадській політичній культурі асоціюється з переконанням, що уряди щодалі мають меншу владу. Від 1997 до 1998 року відсоток тих, хто вважав уряд найпотужнішим актором, зменшився з 60 до 48. Натомість збільшилася частка тих, хто дотримується думки, що рішення стосовно майбутнього дедалі частіше приймаються транснаціональними корпораціями за зростання участі військових.