Обговорення, які відбулися на цих форумах, були продовжені ЮНЕСКО та її Світовою конференцією з культурної політики (у Стокгольмі з 1998 році), як і на інших зустрічах, проведенню яких сприяли європейські та канадський уряди і міжнародні організації з метою вироблення позицій, відмінних від позиції AMI[72], голлівудської олігополії та головних транснаціональних компаній. Як аргументував на деяких зі згаданих зустрічей французький, шведський і канадський міністри, культурні блага є не просто товарами, а ресурсами для продукування мистецтва і його розмаїття, для національної ідентичності та культурного суверенітету, для отримання доступу до знань і для плюралізму думок у світі (UNESCO, 1997; Alonso, 1999).
Навіть коли традиційні організації, які опікуються лише економічними питаннями, проводили міжнародні зустрічі з культурними установами для того, щоб обговорити ці проблеми, зокрема, SELA[73] і ЮНЕСКО, Конвенція імені Андреса Бельо у Буенос-Айресі (у липні 1998 року) та BID[74] у Парижі (березень 1999 року), більшість урядів виявили незацікавленість. BID на останнє засідання запросив латиноамериканських міністрів культури й економіки для обговорення з групою фахівців проблем культурних індустрій і громадської участі навмисно за два дні до щорічної зустрічі міністрів економіки, яка мала проводитись у тому ж місті. Ніхто з відповідальних за економіку не відвідав цього засідання. Воно стало більшою мірою діалогом фахівців за активної участі керівництва BID і небагатьма доповідями присутніх міністрів культури. Я відвідав три зі згаданих зустрічей і ще інші міжурядові, які проводились у Латинській Америці у 1990-ті роки. На деяких робив нотатки, з яких виписую одне спостереження: «Однією з найбільших турбот під час сесій та інтерв’ю, що їх посадовці надають пресі на цих зустрічах, на яких збираються міністри й інші особи, відповідальні за культуру, з понад сотні країн з делегаціями, які налічують понад тисячу осіб, було запобігання виникненню надзвичайних ситуацій. Так само, як у великих аеропортах на кшталт Далласького чи Паризького, де кожні п’ять хвилин приземлюються та злітають понад сотні літаків, дуже дбають про те, щоб усе робилося з максимальною скрупульозністю, щоб усі дотримувались регламенту і порядку, щоб не траплялось ані сварок, ані непередбачених випадків». «Один із засобів, які практикують міжнародні конференції, щоб запобігти надзвичайним ситуаціям, – це зберігання тиші. Так само важливим, як чіткий узгоджений порядок денний того, що саме обговорюватиметься, є порядок денний, який ніхто не оголошує, він є невидимим, але його також жорстко дотримуються: того, про що не хочуть говорити».
Що приземлюється та що злітає на цих зустрічах, на яких ідеться про культурну політику? Говорять про піаністів, які мають приїхати, і художників чи письменників, які будуть відправлені, обговорюють історичні пам’ятки, яких не можна ні пересувати, ні торкатись, які останнім часом комерціалізуються. Про що майже ніхто не хоче говорити – це культурні індустрії.
Це так само, якщо б століття тому президенти відмовилися згадувати залізниці, п’ятдесят років тому – автомобілі, вантажівки і трактори, тридцять років тому – побутові прилади і джерела енергії. На що сподіваються, вилучаючи з публічної сфери стратегічні ресурси для розвитку і збагачення націй? Чи не є можливим, щоб величезні прибутки, які зараз отримують від промислового використання культурної креативності, збагачували суспільства, які їх виробляють, допомагали б їм краще порозумітись і проводити час, комунікувати в різноманітнішій формі з більшою кількістю культур?
Поза сумнівом, мають бути конкретні політичні й економічні причини цього нерозважливого нехтування, властиві для часів, коли управління зводиться до адміністрування економічної моделі, за якої глобальне розуміється як підпорядкування периферій всесильному ринку. Часів, за яких політика і культура – і, отже, управління відмінностями – включаються до економічної гомогенності. Мені цікаво зупинитися на концептуальних помилках політико-культурної перспективи, які сприяють цій відсутності державної влади у стратегічних сферах життя соціуму.
Ми звиклі говорити про публічний простір і публічну сферу як такі, що ідентифікуються на території кожної держави, і гадаємо, що можуть робити в них політичні партії, профспілки і суспільні рухи самої країни. Однак, як ми щойно побачили, публічне стало просторово розпливчастим, і зараз ми маємо заново зрозуміти його за уявленнями про мережі та потоки, які виходять за межі території. Джон Кін запропонував нове визначення публічного, в якому він хоча і продовжує застосовувати просторові метафори, дає можливість зрозуміти їх у цьому відкритому і транстериторіальному значенні. Він визначає публічну сферу як «особливий тип просторових відносин між двома або більшою кількістю осіб, зазвичай пов’язаних за допомогою якого-небудь засобу комунікації (телебачення, радіо, супутника, факсу, телефону тощо), в яких впродовж короткого або більш тривалого часу відбуваються ненасильницькі зіткнення, пов’язані з владними відносинами, котрі діють у межах свого механізму взаємодії та/або в більш широких межах соціальних структур і політики, в які вміщені учасники диспутів» (Keane, 1995: 8).
73
Економічна система Латинської Америки і Карибського басейну (El Sistema Económico Latinoamericano y del Caribe) – міжнародна організація у складі 29 держав регіону.
74
Міжрегіональний банк розвитку – фінансова міжнародна організація у складі 48 країн світу з центром у місті Вашингтон (США), утворена для сприяння розвиткові країн Латинської Америки і Карибського басейну.