— Я такого не сказав, — комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. — Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, — додав він.
Той кивнув і напружився, мовби Вістовим збирався вдарити його по мармизі.
— О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?
— Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера...
— Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?
— Настрій вона мала радше добрий... Мені здалося — навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, — відповів портьє.
— Чи говорила вона, що когось чекає?
— Стривайте... — портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, — вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв... Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась...
— На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, — буркнув комісар, — ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?..
— Того панові не повім...
— Що ви їй відповіли на те запитання?
— Що панну можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.
— І відвідувачів не було?
— Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.
Вістовим зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець...
— Прошу пана, я можу йти? — обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.
Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.
Якщо ніхто не приходив до неї з вулиці, значить, убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виїхати...
Вістович раптом гарячково став вивчати список і знайшов тільки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечері, а виселився сьогодні о шостій ранку, одразу після вбивства! Поруч з іменем Франц Тепфер було дописано: «Замовити квиток до Відня на неділю 12 вересня...» Цілком імовірно, що цей Тепфер і є вбивця, який тікає просто з-під носа львівської поліції.
Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.
— Слухаю пана, — сказала вона.
— Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?
Комісар тицьнув пальцем у список.
— Пану Францу Тепферу замовила я...
— Як ви це зробили?
— Задзвонила на двірець і попросила залишити місце першого класу на це ім’я, — пояснила дівчина.
— А у відповідь вам назвали вагон і номер купе? — гарячково запитав комісар.
— Так.
— Чудово, а тепер скажіть його мені. — Вістович дістав з кишені записник і недогризок олівця.
Дівчина зазирнула в списки і швидко продиктувала:
— Четвертий вагон, прошу пана, і купе номер два.
— Розумниця, — промовив з вдячністю комісар і потягнувся до телефонного апарата.
За кілька хвилин він попросив з’єднати його з двірцевою поліцією.
— Говорить комісар Вістович! — гаркнув він у трубку ще за півтори хвилини. — Пане майоре, якщо не помиляюсь, віденський поїзд відходить о під на одинадцяту?.. Так? Слухайте уважно, у четвертому вагоні, в купе номер два, сидітиме злочинець... Так!.. Ім’я: Франц Тепфер... Я також виїжджаю...
Комісар поклав слухавку і хутко подався до дверей.
— Накажіть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! — гукнув він наостанок.
Опинившись на вулиці, комісар щодуху кинувся у порожній фіакр і вирушив на двірець, де за якихось чверть години зі Львова до столиці мав вирушити потяг.
Вістовим відчував неймовірний азарт. Куди й подівся його паскудний вранішній настрій. Передчуття того, що по гарячих слідах вдасться впіймати вбивцю, причому йому одному, гріло, аж розпікало нутро. Без сумніву, за двадцять років роботи в поліції він і без того заслужив на підвищення, а після цього випадку у директора не залишиться аргументів для відмови.
Фіакр піднімався вулицею Казимира вгору, і Вістовим нетерпляче споглядав сірі будинки, продовгувату в’язницю для кримінальних злочинців, «Бригідку», далі почалися військові касарні, промайнув костел Святої Анни і фотостудію Еттелеса. Тут він довше затримав свій погляд і нервово потягнувся за цигаркою. Комісар чудово знав цю студію, точніше, добре її пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.
У серпні 1880 року він, тоді ще молодий офіцер кавалерії, не тямлячись від щастя, вів сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Каліш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни після вінчання і, пройшовши під шаблями офіцерів полку, неквапно подалися робити весільну світлину. Йона Еттелес був як завжди привітний. При появі молодят його помічники заметушились, а сам він зауважив, що при такій чудовій погоді гріх не зробити фото в саду. Вістовим та Анна погодились і рушили за ним. Перетнувши павільйон, вони спустилися кількома сходинками в затишний сад, де під яблунею вже стояло крісло. Фотограф запропонував Анні сісти, а Вістовичу стати збоку. Тоді накинув на себе чорне покривало і попросив молодят не рухатись і не відводити погляду. Потім спалахнула магнезія...
Цю світлину Вістовим зберігає досі. Він у парадному мундирі з шаблею при боці, вона у білосніжній весільній сукні. Обоє трохи спантеличені, але щасливі. Здавалось, то був їхній єдиний, по-справжньому щасливий день. Через два роки після весілля він перейшов працювати у поліцію, і все змінилось. Щодня маючи справу зі збоченцями, вбивцями, ґвалтівниками та сектантами, Вістович сам ставав схожим на них. Принаймі так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзі після весілля вона опинилась у полоні театральної слави. Ім’я її не сходило з афіш, а вдома вона почала з’являтися дедалі рідше, пояснюючи це репетиціями, а під час суперечок тим, що їй приємніше бути в товаристві театральних друзів, аніж грубого чоловіка.
Вістович сподівався, що все зміниться тоді, коли в них народяться діти, проте одного разу Анна заявила, що не збирається вагітніти, оскільки це поставить хрест на її кар’єрі. Вона стала всіляко уникати свого чоловіка, доки врешті не довела того до безумства. Якось увечері п’яний Вістович увірвався до неї в спальню і силоміць узяв її, наче вуличну повію. На ранок Анна втекла, і розшукати її вдалося тільки через місяць у Кракові. Тоді вона повернулась до нього, але сімейне життя було назавжди зламане. Кілька наступних років вони жили, мов чужі люди, а потім Анна взагалі перебралася до іншого помешкання. Звісно, у неї з’явилися коханці. Вістович про це знав, але мусив мовчки із цим миритись і тішитись тим, що вона принаймі не вимагала розлучення. Зрештою, і сам він був не безгрішним.
Тепер, минаючи фотостудію Еттелеса у брудному фіакрі двадцять два роки по тому, він подумав, що, можливо, сьогодні, після того як упіймає вбивцю і заладнає всі необхідні папери в поліції, залишить там на ніч ад’юнкта Самковського розгрібати далі цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зі своєї колекції і подасться до театру. В неділю часто грають Фредра, а після комедій Анна завжди в доброму гуморі. З цими думками він потягнувся по наступну цигарку, але фіакр уже виїхав на двірцеву площу, і Вістович вирішив не гаяти часу. Поспіхом заплативши візникові, комісар вистрибнув на бруківку і подався на перон. Віденський потяг ще стояв, але було видно, що він от-от рушить. Відшукавши четвертий вагон, Вістович зупинився і, сягнувши до кишені плаща, стиснув руків’я поліційного «Гассера». Перед ним несподівано з’явився худорлявий майор.
— Де вас дідько носить, комісаре? — просичав той. — Ми вже цілих п’ять хвилин тримаємо потяг.
Вістовим нетерпляче відмахнувся і поліз у вагон. Майор подався за ним. Ззовні лишилося двоє поліціянтів. Проте в купе під номером два не було нікого, окрім літньої пані і її дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вістовича. Комісар, дещо сторопівши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потім, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки: