— Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи пані сама в цьому купе?
— Як пан бачить, — нервово відповіла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.
— І решта місць незайняті? — перепитав комісар.
— Решта місць вільні, — чітко вимовила пані, з чого було зрозуміло, що, незважаючи на поважний вік, зуби її збереглися.
Кондуктор, який з’явився поруч, підтвердив її слова. Нічого іншого не лишалось, як вийти з вагона і відпустити потяг до Відня. Перевіривши в чергового список пасажирів, Вістовим справді побачив прізвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязі не було. Можливо, щось запідозривши, той сів в інший вагон, але для цього слід було домовитись із кондуктором. Але кондуктори — вперті й принципові австрійці. Легше було домовитися з бетонними шпалами, аніж з ними. Швидше за все, помітивши на пероні поліцію, він просто втік.
Надія на швидке розкриття справи розсіялась, Мов дим, і комісар попрямував назад на двірцеву площу, де все ще стояв фіакр, на якому він приїхав.
— Готель «Три корони», — сказав пасажир, сідаючи на тверду лавку.
Повернувшись до готелю, комісар, не кажучи ані слова, минув рецепцію і подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слідом за ним кинувся портьє.
Опинившись у номері, комісар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як він і просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.
— Ви бачили, як цей чоловік виходив з готелю? — запитав Вістович.
— Здається, так, — невпевнено відповів той, — о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.
— Як він виглядав?
— Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза...
Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.
— Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? — знову запитав комісар.
Портьє заперечливо хитнув головою.
— Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».
Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь., коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.
— Де ключ? — запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.
Той знизав плечима.
— Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, — відповів чоловік.
— І що ви робите в таких випадках?
Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:
— Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..
Вістовим відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем...
— Виклич лікаря! — наказав комісар переляканому портьє.
Вістовим зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.
Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.
— Хто це? — здавлено запитав Самковський.
Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.
— Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, — сердито видихнув комісар, — він, бачте, вирішив залягти собі в шафі...
Ад’юнкт нахилився над тілом.
— Від нього смердить алкоголем, — сказав Самковський.
— Я помітив, — відповів комісар.
— Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? — запитав ад’юнкт.
— Убивця, Самковський, убивця... — Вістовим знову одягнув свій плащ. — Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться...
Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.
— Пане комісаре, — стомлено мовила та, — як довго ще поліція тут перебуватиме?
— Як вас звати? — замість відповіді мовив той.
— Данута, — відповіла та, — а чому пан питає?
— Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне...
Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг принаймі з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя...
З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.
У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.
Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.
— Сидіть, не вставайте, Вістовичу, — сказав він спокійним тоном.
Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.
Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.
— Срана погода, — висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, — що ви тут робите, комісаре?
— Пане заступнику, я...
— Зачиніть вікно.
Вістовим підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.
— Продовжуйте, — сказав він, випускаючи струмінь диму.
— Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, — пояснив комісар.
— Не мали, — коротко відповів Шехтель, — і не могли мати...
Вістовим здивовано глянув на шефа.
— Продовжуйте, — сказав той, — як посувається слідство?
— Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем... Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.
— Чудово, комісаре, — хрипло засміявся Шехтель, — ви ганяєтесь за ним, а він лежить у вас під носом... А що вбивця? Маєте його прикмети?
— Високий чоловік, худорлявий... Плащ, капелюх... Можливо, австрієць або німець. Наразі це все.
Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потріскують при цьому цигарковий папір і тютюн.
— Я вам дещо скажу, Вістовичу, — промовив Шехтель після паузи, — і сподіваюсь, від цього багато проясниться... Ви русин, а чи багато русинів служать у львівській поліції? Декілька капралів, два фельдфебелі, а комісар тільки один — ви. Знаю, ви католик, але це вже деталі... Може, ви пригадаєте, завдяки кому ви на цій посаді?
— Завдяки вам, пане заступнику, — відповів комісар.
— Атож. Знаєте, мені також нелегко. Губернатор уже давно вимагає, щоб тутешньою поліцією керували виключно поляки, і Відень його слухає. Мене, австріяка, давно б уже змістили, але я маю впливових польських друзів. І один із них — це Кшиштоф Вольфович... Як тільки він дізнається про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, і я повинен сказати йому, що мої найкращі люди невдовзі знайдуть убивцю. Найкращі — це Вістовим і Самковський... Ви чуєте?