Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.
— От яке мальовидло полюбляють збоченці, — тихо промовив Самковський.
Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаею. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni «Rembrandt». Serdecznie prezentujemy»[4].
Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.
За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.
— Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? — запитав у нього комісар.
— Щосереди, мої панове, ввечері, — відповів той.
— І ви тоді зачиняєте кав’ярню?
— Така домовленість, — кивнув господар.
— Скільки тут приміщень? — знову запитав Вістович.
— Ще один зал і пивниця.
— І ви присутні під час засідань клубу?
— Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву...
— А вам усюди дозволено заходити? — не вгавав комісар.
Ресторатор знизав плечима.
— Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, — відповів той.
Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:
— Нам потрібен список усіх членів клубу за весь час.
— Не знаю, чим вам зарадити, — дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.
Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.
— Це за каву і пляцки, — сказав комісар.
Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:
— Я принесу панству решту, — мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.
— Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список... — невпевнено мовив ресторатор.
Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє — його єдині клієнти.
— Ну, гаразд, — господар сховав гроші, — вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.
Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.
— Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, — рішуче сказав господар.
Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з 1870 року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в 1888 році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у 1901 році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.
— Усе сходиться, — радісно прошепотів Самковський, — убивця і жертва були в одному клубі, який тільки на позір мистецький... Отже, вони обоє мали ті самі схильності. І вже точно були знайомі раніше, аніж про це говорить Тепфер.
— Між записами різниця в тринадцять років, — заперечив комісар, — вони могли й не зустрітися. У 1888 році Тепфер працював над накриттям Полтви і повернувся до Відня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський... До того ж, Алоїзі Вольфович у 1888 році було всього тринадцять.
— Він міг бути у Львові й пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років...
Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.
Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.
У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.
— Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? — різко запитав комісар.
— Ви не запитували п-п-п-про ц-це, — відповів інженер.
Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.
— Після 88-го року ви ще сюди навідувались? — знову запитав Вістович.
— Ще од-д-дин раз... Здається, в 95-му...
— І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?
— Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. — інженер майже закричав.
— Принесіть йому коца! — гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.
Той подякував і накрив ним плечі.
— Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», — продовжив інженер, — ви ж і про клуб знаєте, правда?
— Знаю, — відповів комісар, — як і те, чим займаються його учасники.
Тепфер густо почервонів.
— Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі... Я не буду більше нічого від вас приховувати...
Вістович сердито загасив цигарку.
— Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб...
До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.
Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.
— Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, — бурмотів Тофіль.
— Що скажете про нього, пане професоре? — запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.
— У нього спостерігається певний девіантний синдром, — відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, — загалом досить цікавий експонат... Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.
Тофіль узяв у руки свій капелюх і струсонув з нього пил, хоча той здавався цілковито чистим.
— Я думаю, в дитинстві він зазнавав сексуальних знущань з боку старшої жінки, — продовжив професор, — таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвід у таких справах.
— Отже, він може бути вбивцею? — запитав комісар.
— Я цього не сказав, пане Вістовичу, я цього не сказав...
Психіатр попрощався і поспіхом вийшов з кабінету. Поліціянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.
— Веземо його на Баторія? — врешті запитав Самковський.
Вістович зазирнув до кімнати, в якій сидів Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, і його трусило тепер іще гірше.
— Відвезіть його назад до лікарні, — розпорядився Вістович, — нехай спершу оклигає.