- Як де? В вирії. І що характерно, вона там не кукає. Тільки вдома! Бо патріотка!
- Отож! А вона в тебе під вікном кує! Ти її не чуєш, а я чую! Зрозумів нарешті?
І тут я розреготався так, що Старий навіть образився. І вже мав намір додати щось ущипливе на адресу всього нашого покоління. Але я його випередив:
- Заспокойтеся, кує ваша зозулька, кує. І я її теж чую. Все гаразд. А йдіть-но на балкон.
Підполковник слухняно, як хлопчик, який приніс додому повний портфель двійок, потеліпався за мною. І те, що він побачив з балкону, змусило його завмерти і навіть роззявити рота.
На балконі будинку по той бік вулиці стояла якась розпелехана особа жіночої статі і голосно, на всю Тарасівську, вигукувала «Ку-ку!», Причому, досить точно імітуючи голос птахи-пророчиці.
- Що це з нею? - нарешті витиснув із себе Старий.
- Довго розповідати. Не «білочка». Нормальна класична шиза. Є не тільки довідка, але і група інвалідності.
- І часто це з нею?
- Та десь раз на місяць. Якраз, коли молодик…
- І подовгу вона?…
- Кує? Доки не захрипне. Влітку довше, взимку - менше. І тихіше.
Ми постояли мовчки. Бідолашна «зозулька» почала пускати півня, дощик із холодної мжички поступово дозрів до справжнього осіннього занудства, але бідолаха, вчепившись у поручні балкону, продовжувала віщати многоліття всьому нашому мікрорайону.
- Скільки років прожив, а таку от шизу вперше бачу, - зізнався Старий.
- Багата на таланти Волино-Подільська височина, - не до ладу ляпнув я. А мій начальник -як риску підвів:
- Господи, що це за життя таке, що ми вже й збожеволіти по-людськи не вміємо!
Від автора: сімдесяті роки минулого століття закінчувалися для мене жахливо. Я потрапив, як зараз кажуть, під роздачу всесильному секретарю ЦК КПУ по ідеології тов. Маланчуку. В результаті майстерно склепаного доносу на моїй журналістській кар’єрі поставили величезний хрест за начебто пропаганду антирадянських ідеалів серед молоді. Водночас пішло на дно моє сімейне життя і я опинився на вулиці без житла, речей, роботи, перспектив і надій. На щастя чи на нещастя - як сказати, не знаю й досі - я втрапив до кардіології республіканської клініки, куди мене забрала з вулиці «швидка», ще до підписання наказу про звільнення. Тому формально турнути мене з роботи до одужання не могли, але це було лише питання часу.
Хвороба затяглась. Більшість тих, кого я вважав своїми друзями, забули про моє існування, ледь на порозі редакції виринула комісія ЦК КПУ - одинадцять чоловік, футбольна команда, котра мала загнати в «дев’ятку» одного-єдиного замаскованого антирадянщика. Щоправда, кожен із них мав таке ж відношення до справжньої журналістики, як і до справжнього футболу, зате добре знався на тонкощах агітпропу. Звісно, були серед моїх друзів і ті, хто не зсучився. Але їм добряче за це дісталось, і тому я попросив їх не приходити до мене в клініку аби зайве не підставлятися.
Отоді я випросив у сестри-хазяйки товстелезну чисту конторську книгу і почав записувати в неї все, що вважав важливим у попередні двадцять років мого дорослого життя. Серед цих записів - і короткі конспекти розповідей Олекси Сироти. Нотував головне, щоб не забути. Наприклад, ось таке: «Сироту і Старого поставили чергувати по Управі на День міліції за історію з корейцем. Через дорогу з балкону кукала божевільна. Візит канадського прем’єра до Києва. Реакція Сироти на справу: вціліти було складніше, аніж не підхопити трипер у вендиспансері на спільній із хворими п’янці з нагоди Дня лікаря». Кінець нотатки.
От і увесь запис. Але коли настав час - усе пригадалося, наче саме по собі. Навіть запах мокрого асфальту на верхній алеї Піонерського парку і гудки останніх пароплавів, що йдуть на зиму в затон.
Олекса Сирота:
- Ні, ти не подумай, що заступник начальника карного розшуку міської міліцейської Управи регулярно квасить зі своїми інспекторами у них на хаті. Чи навіть з одним - маю на увазі себе. Це швидше виняток, ніж правило. Хоча провокує цей виняток логічний розвиток подій на нашій сучій службі. Наш Міністр у нападі відвертості обзивав її ще точніше: сраною. А що вже казати нам, лейтенантам з капітанами.
Ік бісу філософію! Скажу конкретно: нас знову обійшли, нам знову плюнули в душу, начальство витерло об нас свої новенькі, куплені в закритому розподільнику штиблети і пішло святкувати День радянської міліції. А мене і Старого поставили чергувати по місту. На добу. З кінця робочого дня 10-го листопада до, відповідно, кінця дня 11-го листопада.
Ти ж знаєш, що на таке ставлення начальства до тебе нариваєшся не за видатні успіхи у бойовій і політичній підготовці. І якби ж то я, скажімо, забув у трамваї течку зі слідчою справою - чого зі мною ніколи не було. Або з великого пере… працювання попросив у прокурора санкцію на арешт самого прокурора. Оце було - переплутав прізвища підозрюваного та нашого міського законника. Схожі вони були: один Ткачов, другий Ткаченко. Чи навпаки… влиндили мені, звісно, добряче. Але свою хвилину задоволення я одержав, спостерігаючи фізію прокурора, котрий раптом допетрав, що підписує ордер на власний арешт. Щось схоже, напевне, відчуває теща, яка оживає в труні і бачить над собою застиглу від переляку пику зятя.
А то ж мене позбавили маленької радості погуляти на професійне свято, можна сказати, ні за що. Цілий рік чекав законної нагоди посидіти зі своїми, культурно розслабитися, а тобі замість цього - триндіти всю добу безперервно в трубку, мов той папуга: «Помічник оперативного чергового по місту капітан Сирота слухає!». Як казала Муму - «за что»?
Ну, якщо чесно, то було за що. Але це окрема історія, яку доведеться розповісти, бо ти ж не відчепишся.
2.
Той день розпочався, як звичайно. Себто - не кращим чином. Напередодні звечора конче необхідно було випити, а нормальна горілка в магазинах закінчилася вже десь о пів на дванадцяту ранку. Довелося брати і пити «колінвал», а після нього не тільки три дні в горлянці дере, а й руки дрижать. Тож з'явився я на роботі з подряпаною про радянські леза для гоління фізіономією.
Від автора: кілька пояснень для сучасної молоді та підлітків. Горілку в радянських магазинах починали продавати з 11-ї години ранку, а черги спраглих вишиковувалися мало не з ночі, тож не дивно, що і хороший алкоголь був дефіцитом, і зникав з полиць максимум через 60 хвилин після «часу Ікс». Це в сімдесяті. А у вісімдесяті за годину щезала будь-яка випивка, навіть… миючі засоби. Котрі на спирту. Тож Сирота ще даремно ремствував.
Що ж до «колінвалу» (народна назва) - то цей самий масовий сорт пійла вдало поєднував міцний удар по свідомості - на рівні прямого зіткнення голови з працюючим колінчастим валом двигуна внутрішнього згоряння, - і неповторний вторинний ефект. Саме після «колінвалу» блювалося найдовше і найболючіше. Нормальні люди вживали його виключно для дезінфекції унітазів і миття вікон після зими.
Олекса Сирота:
Отже - фізіономія подряпана, очі червоні, мов у кролика-альбіноса, на додачу в тролейбусі на моїх туфлях постояла пані з провінції з двома валізами. Стояла дві зупинки, доки я не образився і не висловився, після чого мені повідомили, що всі ми тут у городі надто ніжні. І пора нас усіх відправити у село на гній. Хоча пахло з її валіз свіжісіньким салом. Аби заспокоїтись, я заскочив по дорозі на каву «до Тамари» - чергова нескладуха. Ненароком перекинув чашку і залив цигарки. Штанам теж дісталося.
Сиджу у своїй «шпаківні», розкладаю на батареї на просушку десяток мокрих сигарет, вишукую серед них бодай одну відносно суху, - коли Старий дзвонить: