Цікава штука вийшла ще на початку: на вході нас розвернули, загнали всіх до чоловічого туалету і наказали зняти… краватки.
- А вусь трапилось? - поцікавився я у наполоханого старшого «конторського».
- Об’єкт у гольфі прийшов. А його баба - та взагалі в джинсах.
- То що - наших подруг теж зараз у джинси переодягають? От пощастило!
- Відставити триндьож! - гарикнув старший «конторський» - бо зараз деякі дотепники замість танців будуть сортир відмивати. Власною краваткою!
- Сортир у вас у Конторі. Тут туалети!
Як не дивно, але це сказав не я.
Старший «конторський» зціпив зуби, пограв жовнами і, не підвищуючи голосу, поцікавився:
- Ваше прізвище часом не Сирота, товариш жартівник?
- Ні!
- Дивно… бо нас попереджали. А Сирота тут?
- Так точно! Це я.
- Жартуєте?
- Як можна? Мовчу… як той - об те…
- Про це потім. Перевірити шнурки, ширіньки, висякатися і… так далі. І кроком руш на другий поверх. Заходити через інтервал - по двоє-троє, а не як ті коні. На об’єкт не витріщатися, за легендою ви взагалі сліпого поняття не маєте, хто це. Зрозуміло? Праве плече вперед - марш!
До бару ми зайшли разом із новеньким, який одразу ж зупинився і витріщився… ні, не на високих гостей, а на новенький магнітофон «Грюндіг» на стійці праворуч від бармена. Музика грала голосно, але розмови не глушила.
- Десь я цей «хрюндік» бачив, - стурбовано пробурмотів новенький.
- Ти що, тут уже був? По блату чи по службі?
- Та ні. Але агрегат - знайомий. Сука буду… тобто - слово честі!
- То чого телишся? Підемо візьмемо по каві і розглянемо зблизька.
Ми так і зробили. Потім відійшли в куточок, сіли за вільний столик і новенький полегшено перевів подих:
- Він!
- Хто?
- «Хрюндік». Він у нас один на весь Київ. Хазяїн - синок… ну, це не має значення, чий. Здає його напрокат. Як ти думаєш, Сирота, хто йому заплатив? Інтурист чи Контора?
- Я так думаю, що це він розплачується з Конторою за нетрудові доходи.
- Мені б такого клієнта, - заздрісно зітхнув новенький.
- Не з нашим щастям. Для таких, як ми з тобою, максимум - це нормальна чашка кави у «цариці Тамари». Але поза чергою.
- Ну, раз нічого не світить, так підемо хоч потанцюємо.
- Ходімо. Тільки пам'ятай, що Генерал сказав стосовно «не лапати».
- «Обліко моралє»?
- Воно… розтуди його!
Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, кого саме зацитував Олексин колега. Повний текст «Руссо турісто - обліко моралє!» вперше прозвучав у 1968-му році у фільмі Гайдая «Діамантова рука». Значило це практично те саме, що двадцять років потому ляпнула в першому радянському телемості «СРСР-США» екзальтована совкова дама: «В Савєтском Саюзє секса нєт!» Тої ночі в Союзі сексом точно ніхто не займався: реготали до ранку.
До речі, щодо порядку у відомстві Федорчука. Коли його в 1982-му році перевели до Москви, республіканська Контора два тижні пила по-чорному. До «повного випаду в осад». Київська міліція турботливо підбирала непритомних чекістів на вулицях і делікатно розвозила по домівках. Радість була обопільною.
Олекса Сирота:
Канадський прем’єр увесь вечір просидів за столиком, сьорбаючи маленькими ковточками горілку в компанії свого чи то охоронця, чи то секретаря - здоровенного хлопа з плечима завширшки з кіоск «Союздрук». У порівнянні з нашими вождями виглядав він і справді екзотично у своєму чорному гольфі і в’язаному жакеті кольору сіна. Та ще й з ґудзиками завбільшки з ювілейний карбованець. Якщо вірити твердженню, що розумні люди лисіють від лоба, а дурні - з потилиці, то канадець був не просто розумним, а дуже мудрим. Напевне, його виборці теж так вважали.
Натомість прем’єрша у своїх скромних джинсиках, які на нашій барахолці потягли б на мотоцикл із коляскою, так давала лиха закаблукам, що я навіть подумав: чи не ходить вона в своїй Канаді до якогось їхнього Жовтневого палацу - в гурток сучасного танцю. Під час перекуру я поділився цим спостереженням із новеньким і одержав від підростаючого покоління, що називається, в лоб:
- А ти не думай! Ти підійди і спитай. Принагідно й познайомишся.
- Та я би підійшов, але хоч убий - не пам'ятаю, яка з двох мов там у них державна: англійська чи французька?
- А ти яку вчив?
- Німецька, але не впевнений. Здав з третього разу. Хоча, можливо, це була англійська.
І тут ідилію порушив бармен, який гукнув, стишивши музику:
- Сирота тут є? Підійди до телефону.
І витягнув з-під стійки апарат, імпортний, бо не з диском, а з кнопочками. На всю нашу Управу був один такий - у Генерала.
Дзвонив Старий.
- Олексо, ти вже натанцювався?
- Хвилиночку, зараз гляну. Шановні гості вже збираються до виходу.
- Це добре. Тому що у нас проблема.
- Де?
- Добре, що не питаєш, що за проблема. Отже, не пив.
- Як можна! Ми ж на роботі!
- Не кричи.
- А він не чує.
- Тоді слухай: це неподалік від тебе. Гукай, хто там є з відділу, - і бігом у Піонерський парк, на саму гору! Стару водонапірну башту за стереокіно пам'ятаєш? Тридцять кроків ліворуч. Там усе побачиш. А я з технарями вже виїжджаю. Бігом, але без паніки.
Я подумав: якщо «без паніки», то це означає, що «проблема» вже не дихає, і я можу ще раз обдерти мою кохану Контору Глибокого Буріння.
- Пачку «Кемелу»! - сказав я нахабно бармену.
- Була команда тільки щодо кави й алкоголю. Я навіть не пам'ятаю, скільки це вийде на наші.
- Начхати, друже! Контора не збідніє. Давай! Здачу залиш!
«Кемел», щоправда, при найближчому розгляді виявився югославським передруком, але на дурняк і тюлька - шпроти. Особливо, якщо її вміло підкоптити.
Ми добігли, а Старий із технарями доїхали майже водночас. Доки ми відсапувалися наш Підполковник без зайвої бюрократії перебрав справу від «конторських», котрі охороняли нашу вечірку з номенклатурним канадським подружжям на дальніх підступах з боку Дніпра. З’ясувалося, що спочатку вони почули дикий жіночий вереск, прибігли, одразу оцінили ситуацію і погнали наймолодшого до ресторану «Динамо» аби він з тамтешнього телефону міліцію викликав. А вже потім доповіли своїм і одержали відповідну інструкцію: «Вас там не стояло! Нехай ментура вигрібає, а ми подивимося».
Старий - як щось передчував. Бо замість піти додому сидів у своєму кабінеті і
гортав читаний-перечитаний журнал «Советский милиционер» за 1969-й рік. Тож
передзвонив нам у «Дніпро», прихопив технарів і подався на місце злочину.
Після відповідних рукостискань, взаємних запевнень у повазі і подяки за співпрацю конторські пішли, залишивши нас наодинці з іще теплим трупом і парою переляканих свідків. Я. щоправда, буркнув:
- Сподіваюся, ці слонюки не затоптали всі сліди, щось та залишилося? Бо це ж не шпигунів ловити. Особливо, якщо їх уже двадцять років немає…
Але Старий миттю мене обрізав:
- Так, товариство! Культурне дозвілля закінчилося. Все - як належить: огляд місця, опис, планчик… Сирота, поговори зі свідками.
Свідків, як я вже згадував, було двоє. Молода пара років двадцяти п’яти. По вимові - з корінних киян. Не ліміта. І це вже добре. Запитую:
- Документи якісь у вас, часом, є?
- Аякже!- кажуть дуетом і витягають паспорти. І що характерно - розгортають не на тій сторінці, де фото, а там, де штамп із загсу. Я одразу здогадався:
- Що, не перший раз прогулянку псують?