- Підписів немає. Зате факти є. І ваше прізвище вказане. Перевірку влаштуємо. А поки що просигналимо вашому союзному міністру. Нехай шукає заміну.
- Ну так же не можна! Це ж кожен може будь-яку дурницю написати… то що, отак одразу, за однією підозрою і виганяти?
- Тут хтось мені про честь інституту говорив? Так от, я вважаю, що на людину, яка виховує майбутніх лікарів, не повинна впасти навіть тінь підозри.
- Це демагогія!
- А ви чим займаєтеся?
Одне слово, ректор власноручно порвав уже підписаний ним наказ і публічно обматюкав куратора групи, де вчився студент. За ініціативу. Взагалі, коли наш Генерал зриває на комусь свій кепський настрій, то робить він це віртуозно. Тут головне - не стати самому громовідводом, а спостерігати за розвитком подій з певної дистанції.
Тому до слідчого ізолятора я їхав тролейбусом не просто в хорошому настрої, а ще й мугикав старий каторжанський марш: «Нас поведуть у ясний день, конвой піде за нами, ми заспіваємо пісень, дзвенячи кайданами…»
27.
Студент виглядав змученим, але не розкис. Бо коли я відрекомендувався і сповістив, що прийшов оголосити йому про зміну статусу, він поцікавився:
- Зміну статусу? З підозрюваного у звинувачені? Ну-ну… а де, до речі, той капітан, що мене в усе це встромив? Йому теж статус поміняли?
- Спочатку - щодо капітана. Статус у нього однозначний. Він зараз у глибокій дупі.
- Це за те, що не зміг примусити мене написати щиросердне?
- Ні, за те, що через його дурість справжній убивця і досі ходить на волі. До речі, щодо вашого статусу. Ви більше не підозрюваний. Ви свідок. Документи на ваше негайне звільнення вже в канцелярії ізолятора. Якщо ваша воля, попрошу вас відповісти на кілька моїх запитань тут. А ні - то їдьте додому, відпочивайте, а потім я вас запрошу в Управління.
- Спасибі. Чесно кажучи, не чекав. Тому розтягувати задоволення «гостинами у діда Лук’яна» не буду. Кулею звідси! І негайно! Та якщо хочете - поговоримо десь під відкритим небом. Єдине - через ринок…
- Це ж чому?
- «Манєчка» одна у мене в голові сиділа: якщо вдасться вийти, одразу на Лук’янівський і куплю у бабці солоний огірочок. Знаєте, такий, корнішончик. І тут же з’їм.
Ми так і зробили. Купили на базарі кілька огірочків-корнішончиків і вмостилися на лавочці у парку, що навпроти кінотеатру «Комунар».
Від автора: невдовзі після цих подій старий київський кінотеатр «Комунар» закрили начебто на реконструкцію, а через кілька років, в порядку тієї ж самої реконструкції, зрівняли з землею і до чергової круглої дати увіткнули там горгопину під назвою «Київська Русь». Не дивуйтеся, знищувати пам’ятки старої київської архітектури почали ще тоді. І робили це в стандартний спосіб: закривали на реконструкцію або капремонт, часом, як це було з затишним гастрономом біля заводу «Більшовик», цей ремонт навіть закінчували. А потім за одну ніч будинок зносили - і на його місці втелющували щось неоковирне, зате велике. Як «Центральний гастроном-2».
Олекса Сирота:
Студент вгамував свою «манєчку» і полегшено зітхнув:
- Питайте.
- Звідки міліція дізналася, що ти проводжав убиту додому? Чи ти її таки не проводжав?
- Проводжав! Ніхто мене не підставляв, я сам про це розказав, без будь-якого примусу. Одразу після того, як її знайшли.
- Детальніше, будь ласка. І без лірики: що, де, коли, кому…
- Її в морг на Оранжерейній привезли, а я там з ночі допрацьовував. Лекції того дня після обіду і всього дві пари мали бути. Так от, я її спочатку навіть не впізнав. Бо й не придивлявся. Коли чую: черговий прозектор матюки гне, старший санітар за голову хапається і кричить, що такого він в житті не бачив, капітан ваш, вибачайте, ригає в коридорі…
- Пейзаж!
- Не кажіть! Ну, я що - беру відро, швабру і починаю за капітаном вигрібати. І щоб його відволікти від подальшого свинства, запитую: чого такий крик і кого це привезли. Він мені, мовляв, медсестру з такої-то клініки. А я ж у тій клініці ще півставки маю. І теж у морзі, на вихідні. Тому одразу питаю прізвище. А потім цікавлюсь, коли її вбили. Капітан усе виляпує, що експерти кажуть: учора. Ближче до півночі. Ну я і бовкнув, не подумавши: то це я, напевне, останній, хто її живою бачив… якщо не рахувати вбивці.
- Далі можеш не розказувати, хлопче. Капітан одразу перестав псувати пейзаж, зробив стійку і вчепився в тебе. Мовляв, що ти з нею зробив?
- Саме так. А я виклав, як воно було: баришня попросила провести її додому, потім покликала до хати, зробила кави… розчинної… випили, поговорили трохи, я розпрощався і поїхав додому трохи перепочити, бо опівночі вже треба було до моргу, на роботу.
- Горе мені з вами, відвертими. І наївними, що аж світитеся. Капітан, звісно, попросив тебе пройти через двір до підвідділу, мовляв, треба записати, як воно там було, а замість цього поклав перед тобою папір і почав диктувати щиросердне зізнання у скоєнні вбивства. А коли ти почав заперечувати…
- Пояснив, що за особливу жорстокість розстріл світить майже однозначно, але якщо звалити все на стан афекту, викликаний ревнощами, то, враховуючи обставини і його, слідчого, добре ставлення, можна буде переграти, щоб без вищої міри. А якщо я не захочу, то вже завтра трудящі почнуть писати усюди листи, що таких, як я, треба живцем палити на площах. І тоді ніяке щиросердне не допоможе. Я, звісно, не написав. Може я й наївний, але не дурний. Для мене зараз головне - як там мама.
- До мами цей дурень, на щастя, не добрався. Я попросив, щоб їй сказали, мовляв, ти на виїзній практиці. І в інституті у тебе все гаразд. Це вже наш Генерал подбав.
- Спасибі.
- Будь ласка. Ти її з роботи часто проводжав?
- Вперше. І востаннє. Навіть якби її не вбили…
- Що таке? Одкоша заробив?
- Вибачайте, ви анекдот про дупу і про те, чому треба добре вчитися, знаєте?
- Я на ньому морально ріс. І сексуально формувався.
- Так от, без жартів. Для нашої покійниці навіть червоного диплому було би замало. До неї допуск починався від заввідділенням, кандидата наук. А ще краще - доктора, професора, заступника директора… ну а стосовно членкора медичної академії, то тут уже майже «зелене світло». Головне, щоб крім усього іншого в наявності була машина, дача і законна дружина.
- Чекай-чекай, стосовно машини зрозуміло: відвезти на дачу. Стосовно дачі теж. А дружина? Ти на що натякаєш?
- Та ні, зовсім не на те, що ви подумали. Одружені про ліві ходки мовчать, щоб дружини не розвідали. Ну і напевне наша сестричка-жалібничка шукала собі перспективу на світле майбутнє.
- Щось до мене сьогодні натяки важко доходять.
- Ну ви знаєте, серед медичних світил є така мода: сивина в бороду, а біс, відомо, куди.
- Та це не тільки у медичних, в інших галузях теж практикується.
- Так, але в нашій галузі своя особливість. Міняють паровоз на паровоз, тільки новішої марки.
- Поясніть.
- Спочатку ще в інституті одружуються на однокурсницях. Потім роблять кар’єру, обвішуються званнями і нагородами, старішають, кидають вірних дружин і садовлять собі на… скажімо, шию молоденьких медсестричок. Хірурги - операційних, терапевти укольних і так далі. Поєднання приємного з конче необхідним. Коли вдома чи на дачі щось там прихопить, не треба чекати, доки «швидка» з Феофанії доповзе. Бо своя «нуль-три» під боком. Що треба, вколе, накапає, прикладе…
- Так і літня дружина теж може і вколоти, і прикласти.
- Не кажіть! По-перше, може ліки переплутати. По-друге - інструментарій. Ну і нарешті - не туди голку увіткнути. А у молодої рука не здригнеться.
- Складні у вас в медицині стосунки… добре, повернемося до протоколу. Отже, тобі до, сам знаєш, чого, ще рости і рости - і раптом вона запрошує тебе до себе в гості. Нехай навіть на каву, але це ж не за правилами. Чому?