- Якщо це вас заспокоїть, то зі свого міліцейського досвіду можу сказати: історія рідкісна, надзвичайно рідкісна. Вбивство дітей - то взагалі виняток. А щоб убивць було двоє… тож вашій клініці це не загрожує. Хоча б за теорією ймовірності.
- Теорія ймовірності, шановний, діє там, де немає тотальної секретності. От ви у себе на службі про цю історію чули? Чи читали., бодай під грифом? Ні! Тому не треба мене втішати. Хоча - спасибі за намагання.
Від автора: історія, яку коротко переповів академік, вразила не лише Олексу Сироту, а й найвище радянське та партійне керівництво. Бо подружня пара лікарів - сексуальних маніяків, що вбивали дітей, не просто не вписувалась у сповнену благості картину здорового радянського способу буття. Як висловився один із пізніших дослідників-криміналістів, у разі оприлюднення це могло би знищити сам режим. Відтак були вжиті небачені навіть у радянських реаліях засоби секретності. Всі матеріали, включно з робочими нотатками слідчих, були вилучені і знищені. Точно так же вчинили з усіма документами, де бодай фігурували прізвища злочинного подружжя. Не кажучи вже про їхні особові справи, ордери на прописку, паспорти і таке інше. Вилучили і знищили також усі їхні фотографії, включно з любительськими з сімейних альбомів рідних і друзів. Влада пішла навіть на те, щоб надрукувати нові версії міністерських наказів про вручення дипломів та присвоєння вчених звань, у яких «нелюді з Енська», так називалася слідча справа, вже не фігурували.
Що ж до самих «нелюдів», то там суцільні запитання. Їх пов’язали на гарячому, привезли до міської міліції, однак не допитали, а відклали цю процедуру на наступний день. До того ж чомусь помістили обох до однієї камери. Звісно, під охороною, постійним контролем і так далі, і таке інше, але…на ранок з’ясувалося, що маніяки-педофіли у незбагненний спосіб і невстановленими знаряддями зробили собі харакірі. І померли від больового шоку та втрати крові.
А ви кажете - Чикатило…
Олекса Сирота:
Академік - не без моєї скромної допомоги - прикінчив пляшку коньяку і поцікавився:
- Знаєте, чому я не послав вас щонайменше до прокурора по ордер на проведення перевірки? І навіть не зняв о-о-он ту трубочку з о-о-он того телефону і не подзвонив вашому міністру? На мене подіяла ваша переконаність. Ви не блефували, шановний, отже, у вас, крім підозри, було й щось конкретне?
- Конкретика буває різна. Дехто з моїх колег і досі покладається на показання свідків, але люди - істоти легковажні. Серед своїх вони говорять одне, в кабінеті слідчого - інше. А на суді ще щось, абсолютно відмінне. Ні, я віддаю перевагу речовим доказам. Вони не брешуть.
І тут я нарешті поліз до внутрішньої кишені піджака і недбалим жестом фельдкурата Отто Каца з чеського фільму про Швейка витяг те, що в часи мого улюбленого героя делікатно йменувалося «предметом жіночого інтимного туалету».
- Пізнаєте?
Академік несподівано зареготав:
- Аякже! Бачив, як їх одягали і навіть знімали. Там спереду дотепний напис вишитий: «Нахаба!», не сплутаєш.
- Добре, що тільки знімали, а не повернулись у цьому додому.
Академік глянув на мене з цікавістю.
- Був гріх, - визнав я. - На щастя, я не одружений і це помітила тільки мама. Та облишмо приємні спогади. Повернемося до слідчих реалій. Цей доказ був вилучений на квартирі вбитої. Отут-от, у резинці ми знайшли п’ять ампул морфію.
- А я грішив на наших колег з області… хоча я це вже казав.
- Ви знаєте приказку про те, що щастить переважно дурням? Один сидить перед вами. Ампули в трусиках - доказ номер один, але не головний. А от доказ номер два… по всій квартирі кров тільки вбитої. За одним-єдиним винятком. Злочинець поспішав - і порізався. І напевно помітив це лише коли мив ніж на кухні. Сполоснув рану, але не помітив, що крихітна краплинка крові заховалась у шпаринку між раковиною і стінкою. Рідкісна група: четверта, резус негативний. У жодного з мужчин вашої клініки такої немає.
- Аплодую. Дозвольте пораду дилетанта? Шукайте монгола, бурята чи ще когось близького за походженням.
- Наприклад, корейця чи китайця?
- Ну якщо точніше, то будь-кого з народів, що колись були під ярмом Чингізхана.
- Завданнячко! Це ж скільки мільйонів підозрюваних доведеться перетрусити! Але спасибі за гостинність. Мені пора ловити отого нащадка Чингізхана.
- Бажаю успіхів. І запам’ятайте: якщо колись ваше почуття гумору вилізе вам боком у вигляді ножа чи кулі…
- Чи шматка металевої арматури? - уточнив я.
- Саме так! Чи ще щось там таке станеться - ласкаво прошу до мене під скальпель. Прооперую - і то поза чергою.
- Дякую, неодмінно скористаюсь. Але виключно при нагоді.
- А до речі, ще одне запитання: мій заступник скаржився. Приходили до нього двоє якихось дядьків глибоко провінційного розливу. Подавали себе за родичів убієнної, вимагали ключі від квартири. Він їх, звісно, послав, але що робити, як вони ще раз прийдуть?
- Найближчим часом не з’являться. Мали необережність перетнутися зі мною під час спроби зламати двері квартири за відомою вам адресою.
- І чим це закінчилося для провінціалів?
- Одного я викинув у вікно разом із рамою, другому одяг на голову відро і приклався зверху ломиком. Відключився негайно.
- Спасибі за ідею. Бо і у нас часом перебої з наркозом. Але для вас дещо знайдемо. Вітання Генералу!
29.
Як полюбляють писати в газетних передовицях, радянський народ у моїй особі, натхненний власними величними звершеннями, впевнено крокує до світлого майбутнього.
Але, перш ніж мчати до нових перемог, треба відзвітувати начальству за попередні. Як любить повторювати наш замполіт, соціалізм - це облік і звітність. Та до того, як приступити до цього марудства, я вирішив посидіти кілька хвилин у тиші своєї «шпаківні», споглядаючи на небо, куполи Софії, її назавжди замовклу дзвіницю… одне слово - на вічність. Щоб не збожеволіти від буденності.
Не вийшло! Вищезгадана буденність в особі райвіддільського капітана нахабно встромилась у двері:
- Сирота, моє розслідування закрили!
- По-перше, здрастуй, дупо, Новий рік! А по-друге, чого плачеш? Не тебе ж закрили, а тільки справу.
- Не знаю, не знаю… мене викликали - ну, ці, котрі внутрішнє розслідування…
- Співчуваю, але сам заробив.
- Сирота, я ж усе, як належить, зібрав. Усі докази. І той студент признався, що там був.
- А ти за це вхопився, як воша за кожуха. А якби він не признався, що там був?
- А його пальчики на чашці?
- І до речі, більше ніде, тільки на чашці. Та й то - зверни увагу - на самій чашці відбиток є, а ручка чашки чиста. Хто так п’є?
- Ну, ми з жінкою. Руки гріємо.
- Капітане, не мороч мені голову. Ти взагалі чого до мене приперся?
- Попередити, що все одно буду на тебе скаржитися.
- З якого дива? Це ж не я тебе козлом і мудаком обзивав прилюдно.
- Я, крім міліції, більш нічого не вмію робити. Куди я дінусь, коли виженуть?
- Тут я днями одне оголошення бачив на вокзалі. Терміново потрібні ці, як їх… ну, котрі шпали в смолі з креозотом виварюють. Нормальна робота: свіже повітря і ні краплі інтелекту… котися звідси!
Я не просто написав звіт, а й відклацав на старенькій машинці і, як заведено, поніс його спочатку до Старого. І тут він мене здивував:
- Чого папугу з себе робити: двічі одне й те ж саме повторювати? Пішли одразу до Полковника.
І це було незвично. Бо Старий, як правило, прискіпливо змушував нас викладати йому свої версії з усіма дрібницями, засипав каверзними запитаннями і лише після цього вирішував: