Старий пішов, а я ще трошки помилувався лівим берегом Дніпра і вибрався навпрошки, через газони, на площу, розмірковуючи, якою такою дорогою обійти Управу, щоб не втрапити на когось зі знайомих.
І тут поряд зі мною м’яко гальмонула «Волга» з шахівницею на дверцятах і з неї визирнув молодий водій:
- Салют, командире! Не пізнаєте? Я з Дарниці. Ви ще нам не дали революцію зробити, пам’ятаєте? Сідайте, підвезу.
Я не відмовився. Тим більше, що кортіло дізнатися, чим мої революційні ідеї окошилися трудящому люду. Сів і одразу про це запитав у водія.
- Не хвилюйтеся, нічим не окошилися. Ваша правда - якщо гурту триматися і не піддаватися на провокації, то… болт нас візьмеш!
Трохи помовчав і додав:
- Звісно, якби студенти бучу здійняли… чи там письменники… то з ними була б інша розмова. А ми, як не крути, пролетарі. Нам втрачати нічого, окрім власних кайданів, як один бородатий сказав. А що у вас? Зловили того, кого треба?
- Боюсь, як би він нас усіх не зловив. До того йдеться.
- Пробле-е-ема! - погодився водій, мовчки довіз мене під самі двері і відмовився брати гроші.
- Ну, спасибі за шефську допомогу.
- Не мені дякуйте, а Кирилу Євгеновичу.
Доки я стояв, мов та скеля з якогось вірша у підручнику, таксі вже виїхало з двору. Я нарешті прийшов до тями і подумав, що Старого, напевне, теж підвіз хтось зі знайомих незнайомців.
30.
Уночі нічого не снилося. На радість мамі я вимкнувся, ледь ліг. І увімкнувся вже наступного ранку від телефонного дзвінка. То був Старий.
- Сирота, мене запрошують на Богомольця.
- Працювати?
- Тю на тебе! Поспілкуватися.
- Кадровики? Чи, не дай Боже, внутрішня безпека?
- Міністр.
- Ви йому скаржилися?
- Не маю звички.
- Тоді, може, хтось уже про побитого замполіта накапав?
- Потягли б на Орджонікідзе. А так - подзвонив помічник Міністра і сказав: «Шеф просив аби ви по змозі зайшли у зручний для вас час».
- Правда ваша, Іване Борисовичу, з такими текстами на килим не викликають. На коли домовилися?
- Сьогодні о сімнадцятій. Повернуся - подзвоню.
- Спасибі, чекатиму.
- Ти не чекай, а погуляй. Тільки не з голими руками і не там, де людей багато. Все, бувай.
Я поснідав потрійною порцією кави і без поспіху - через Ботанічний сад, повз Володимирський собор і Оперу, далі ліворуч і дворами, аби не проминути Контору, обминув майдан і Управу - і нарешті опинився під Андріївською церквою на самій горі Узвозу. Як завжди в цю пору, тут майже не було людей. Обшарпані дореволюційні і пара довоєнних будинків виглядали не занедбаними, а просто старими, а головне - тиша! Дивовижна, цілюща.
Щоправда, зцілявся я недовго. Якраз, коли минав будинок реставраційних майстерень (колишню духовну семінарію) у цоколі церкви, спершу по вухах мені ляснув звук супергучного чхання, більше схожого на постріл, але все ж тільки схожого, а потім двері розчахнулися і мене ледь не збив з ніг якийсь лисий у нарукавниках, що вилетів з дверей майстерень, підтягуючи штани. Я ледве встиг відскочити. А з відчиненого вікна другого поверху почувся крик, що відбився, здається, аж від куполів Софії:
- Або ти приносиш довідку, що ти хворий, або ти чхатимеш у мене на Берківцях! У цинковій домовині!
Лисий, не озираючись, побіг униз, на Поділ, полохаючи по дорозі численних позашлюбних нащадків булгаковського кота Бегемота, які вигрівалися на теплій бруківці. А той, що кричав із вікна, не вгавав:
- Третє поронення за рік від його чхання! Фашист! Хунвейбінська морда!
Нарешті розгніваний начальник вгамувався, тупіт ніг «фашиста хунвейбінського» розчинився десь аж за Житнім базаром, коти повернулися на вигрітий ними і сонцем брук - і на Узвозі знову стало тихо. Так тихо, що коли до мене хтось гукнув, я здригнувся.
Додік, мій приятель шкільних часів, як він себе називав, останній подільський приватник, махав мені рукою зі своєї шевської будки.
- Ти, Сирота, звісно, не прийдеш, але тебе запрошують, щоб ти знав.
- Хто і з якої оказії?
- От саме з оказії. Ми з Мілкою розписуємося.
Я не здивувався тільки тому, що давно вже втратив цю здатність. Я просто отетерів. Я швидше повірив би, що наш замполіт добровільно вийшов з партії і записався до адвентистів сьомого дня чи до ще якоїсь контрреволюційної секти, ніж у те, що найвідоміший київський сутенер Додік візьме офіційний шлюб зі своєю найкращою «ударницею» Мілкою. Ні, старі люди кажуть, що таке у Києві колись бувало. Але ще до 1917-го року, коли на Узвозі, метрів за чотириста звідси, діяв цілий квартал публічних будинків.
Від автора: щодо замполіта мій друг Олекса помилився. На другий день після проголошення незалежності України він вийшов з КПРС і записався навіть не в адвентисти чи свідки Ієгови, а в якусь чудернацьку українсько-африканську церкву, де хор співав і вистрибував під джаз, а піп кольору гуталіну причащав навернених бананом замість проскурки.
Олекса Сирота:
- Любов - велика сила! - ляпнув я аби щось ляпнути. - Поздоровляю. Розради вам і кохання. Я би може й зазирнув, але ж у вас там свої будуть - і з твого, і з Мілчиного боку. Нащо ж їм на весіллі лягавий замість генерала?
- Своїх, Олексо, не буде. Бо моя старенька мама і досі вважає, що я порядний швець, а моя наречена не втратила свою дівочу цноту. Ти будеш сміятись, Олексо, але коли твої запроторили мене на «хімію» за начебто спекуляцію шкіряним дефіцитом, мама повірила, що я поїхав на БАМ ремонтувати взуття комсомольцям-добровольцям.
- Чому ж - охоче вірю! Дурити старих людей гріх, але є ситуації, коли ще більший гріх казати їм правду.
- Точно! Уявляєш, що могло би бути? Мої хлопці перепились би і почали залицятися до Мілчиних подруг… жах! Навіщо моїй старенькій такий хамішуцер?
- Міліції він теж ні до чого.
- Ой, знову ти зі своїми зальотами! А стосовно кохання, то отут ти неправий. Від’їжджаємо ми, розумієш? В Ізраїль. Назавжди.
- І ти, Додік?
- А кому ж туди їхати? Жінці Брежнєва? Так її не випустять, бо у неї чоловік партійний.
- Додік, ти зі мною на цю тему не жартував, а я твоїх жартів не чув.
- А Мілку я з собою беру, як ти зрозумів. Тож треба розписатися. Не знаю, як щодо іншого, але кому там в Ізраїлі здалося моє шевське ремесло? Це у нас, у нашому дурному совку ремонтують взуття, заправляють списані стержні кулькових ручок і перуть по двадцять разів поліетиленові кульки. Там це викидають і купують нове. Бо у них немає дефіциту і є за що купувати.
- Закінчуй антирадянщину і поясни мені, темному, навіщо ти з собою Мілку тягнеш?
- А на неї вся надія! Прогодує, доки я роздивлюся. Свої курви їм там уже знудили. Та й дорого беруть. Тож на нашу новеньку клюнуть.
- Додік, ти цинік і експлуататор. І таких, як ти, у сімнадцятому році розстрілювали гарматами з «Аврори».
- Нехай! Не заперечую. Тільки не питай, чому ми їдемо.
- А що, вже цікавилися?
- Ого! Один такий в УВІРі каже: ми вас, мовляв, не можемо випустити, у вас дві судимості…
- А ти йому що?
- А я йому: про що, громадянине начальнику, мова! Ви мені візу на виїзд в один кінець оформлюєте чи членство в КПРС без кандидатського стажу?
- І після цього ти таки їдеш? Тобто, тебе випустили?
- Обійшлося. Хоча, думав - не тільки відмовлять, а й пов’яжуть. Але посоромилися. Щоправда, зажадали свідоцтво про шлюб з Мілкою, хоча вона теж єврейка. Слухай, Сирота, давай з нами! Хоча ні, з нами не вийде. І одружити тебе на єврейці ми вже не встигаємо. Нічого! Ми тобі обов’язково вишлемо запрошення, як тільки влаштуємося, а ти тим часом спокійненько знайдеш тут собі «засіб пересування». Єврейської національності.