Але Додік теми не продовжив.
- Про те, що ти мені розповів… серед наших, котрі справжні, ну, авторитети, одне слово, давно вже ходять чутки про якихось «нових». Мовляв, живуть за своїми правилами, старих злодійських законів не визнають, тримають свої території, чужаків вирізають. Такі от натяки. Що тут для тебе? Чутка пройшла, що ці нові зсучились остаточно. Бо у своїй Азії вась-вась із владою ходять. Котра місцева. Уявляєш? Це ж кінець світу!
- Уявляю. Це справді буде кінець світу. Точніше світів. І твого злодійського, і мого нормального… чи ненормального. А у вас ще не кажуть, звідки ці нові зсучені взялись? А головне - що це має до корейця? Він же не ваших у Києві валить, а дембелів, медсестер, двірничок, таксистів і офіціантів.
- Не знаю, але здогадуюсь. От ти, Олексо, колись думав, що ми, блатні - єдина натуральна антирадянська організація в Союзі? Справжня, а не пальцем роблена?
- Про це «конторські» мають думати. Антирадянщики - то їхня парафія.
- А як ти вважаєш - чекісти своїх ябдарів… ну, сексотів по-вашому, серед блатних тримають?
- Ми тримаємо. То не секрет. А вони? Хіба скажуть? Але я б на їхньому місці тримав.
- Тоді скажи мені, друже мій лягавий, чому вони цього корейця досі не пов’язали? Він же не тільки для вас, він і для них страшний. Бо він не просто скількись там людей за місяць поклав, це ж усе через наркоту!
- Додік, коли я тільки заїкаюся про цю гидоту, мене Генерал з полковниками хором декламують: «Проблеми наркоманії, особливо серед молоді в Радянському Союзі не існує!»
- Знаєш, Олексо, мене ще з дитинства бентежила одна реклама, яку після останніх новин по радіо передавали: «Донорство не шкідливе, а у деяких випадках навіть корисне».
Я спочатку не зрозумів, потім розреготався. Не інакше як цю рекламу укладав хтось із духовних братів нашого замполіта:
- Спасибі, втішив. А що ваші кажуть про наркотики? Невже ніхто ще до рук не прибрав? Вигідна справа. Не треба чужі квартири зламувати, у темних провулках на фраєрів чатувати, дрібняки в трамваї з чужих кишень тирити. Фраєри самі тобі гроші несуть, ще й благають узяти. І які гроші!
- Сирота, оту дівчину, котру пригробили на Русанівських садах, кликали Шпицею.
- Вона з твоїх?
- Ні, тобто ми з неї нічого не брали. Вона тиха така була, жалісна якась. Ми їй дозволили на себе працювати. Я тільки Мілку попросив, щоб вона за нею наглядала - аби ніхто малу не образив.
- Додіку, до речі, про пташечок! Тут нам днями чекісти влаштували екзамен, чи знаємо ми, хто такий Махатма Ганді, великий гуманіст і ворог насильства.
- І що?
- Коли вони мене про це ще раз запитають, я скажу, що Махатма живий, він працює у Києві на Андріївському узвозі шевцем. Кликуха у нього по життю - Володька Чорний. Він же Додік Шварц. Жартую. Нікому я тебе не здам. Кажи.
- А Мілку ти в це не вплутаєш?
- Заспокойся. Навіть якщо мене не виженуть зі служби і дадуть зловити корейця, все одно слідство по бідолашній Шпиці, чи як там її, вже закрили. Батьки наполягли. Але я мушу знати про неї все… ну, сам розумієш, чому.
- Дівчата казали: Шпицю зняв якийсь азіат під «Столичним».
- Ах, так він азіат? Бо моїм хлопцям вони сказали лише: якийсь мужик, а хто - здаля не розібрати.
- То мої справи… наступного дня вона не засвітилася. Але то не дивина. Думали - клієнт трапився щедрий, дістала хорошу дозу, обкололась і десь лежить, кайф ловить. Почнеться ломка - виповзе нового клієнта шукати. А вийшло он як…
- Раз твої дівчатка роздивилися, що мужик азіат, то може вони побачили, з якого автопарку таксі?
- З Дарницького.
- Тоді все сходиться. Твоя Шпиця, кореєць, наркотики, таксі, Русанівські сади, передоз… того водія, що їх відвіз, теж зарізали і втопили разом із машиною в каналі.
- Це через нього у Дарниці ледь революцію не зробили?
- Через нього.
- Що робиться, Сирота, що робиться!
- Ти вже питав.
- Світ скурвився. Скільки років солідні люди, наших маю на увазі, працювали по-чорному, щоб і у злодіїв були свої закони. Ні, я розумію, ваша конституція і наша якось розходяться. Але краще вже так, аніж те, що роблять оці зсучені. Олексо, я вчасно роблю ноги! Ти ще втямиш: порядному злодію у цій Есесерії вже нема чого робити! В Азію не встромляйся… ну ти сам бачив. Грузинам з їхніми «помаранчевими» теж ніхто вже ради не дасть.
- А це що за цитрусові?
- Молодняк! Батьки на помаранчевих плантаціях горбатяться, гроші роблять, а їхні дітки дуріють. Університетських дипломів їм уже, бачиш, мало! Купують собі звання злодіїв у законі! Жодної ходки, навіть у малолітку, а воно собі корону наколює! А про казанський «тяп-ляп» чув?
- Доводилося.
- Отож! А я, як тільки почув, написав заяву і пішов займати чергу в УВІРі.
Від автора: щодо первісного значення терміну «помаранчеві», то я нічого не вигадую. І не перебільшую. Це було насправді. З часом помаранчеві мажори почали зазіхати не лише на неналежні їм злодійські звання, а й на кримінальний бізнес старих авторитетів. Пережила Грузія і свою «помаранчеву революцію». Точніше - антипомаранчеву. У 1985-му році традиційні злодії в законі увійшли в контакт з місцевим КДБ і підсунули їм дезінформацію про те, що молоді вискочки начебто встановили зв’язки з арабськими терористами аби підготувати замах на Горбачова. Товариші чекісти на радість кримінальним аксакалам запроторили всіх «помаранчевих» туди, де Макар телят не пас.
Що ж до молодіжних хуліганських угрупувань у Казані, так званих «тяп-ляпів», то вони заявили про себе ще на початку 70-х років. Однак дуже довго партійно-радянські органи автономної республіки робили вигляд, що це звичайні забави підлітків. Протверезіння надійшло в 1978-му році, коли групи бойовиків «тяп-ляпу» влаштували на вулицях міста полювання на міліціонерів, що переросло у справжні бойові дії з убитими і пораненими з обох сторін. Отоді новопризначений міністр МВС автономії визнав: «Радянської влади у Казані немає. Є бандитська влада, яку захищає ціла армія чисельністю в п’ять тисяч озброєних молодиків».
Олекса Сирота:
Додік ніяк не міг заспокоїтися:
- Ти уявляєш: вони там у Казані у свої банди поголовно всю молодь заганяють. Це що тобі, комсомол? І зваж - серед їхніх верховодів жодного не те що авторитета, навіть жодної кримінальної «шістки»! Наші прижучили «наглядового» по Казані, а він нам почав казочки розповідати, мовляв, діткам силу нікуди дівати. А ми йому: ти на кого працюєш - на нас чи на райком партії? Жах! От побачиш, через такий сучий потрух скоро на нас, блатних, як на вовків, полювати будуть - з літаків і вертольотів. Ні, Сирота, тікати треба звідси, тікати, тікати!
- Ти втечеш, а такі, як кореєць, увесь Київ на голку посадять.
- Корейця я тобі знайду! Сука буду, але знайду. Тільки врахуй - іду проти злодійських законів. І тільки тому, що виїжджаю.
- Ти хоч щось знаєш, крім чуток?
- Ти ж розумієш: кореєць із нашими не контачить. У нього тут свої люди, свої нори. Він увесь час хати міняє. Вважай двічі на одному місці не ночує. Ти собі це можеш дозволити? Ми, справжні блатні, собі цього не можемо дозволити.
Тут Додік перестав махати руками і спохмурнів:
- Якщо він мене унюхає, то доведеться замість станції «Відень» з пересадкою в Чопі їхати на станцію «Берківці-кінцева». Вперед ногами і в дубовій плацкарті.
І я помітив, що Додік почав припалювати кожну наступну цигарку від недопалку попередньої. Так, як це робить Старий, коли нервує. Тому спробував його заспокоїти.
- Не хіпешуй, Додік. Якщо тебе наша Управа за двадцять років твоєї трудової діяльності тільки на дрібній спекуляції заловила, то ніякий кореєць тебе не унюхає. Скажеш спокійно «Гоп!», як переїдеш Чоп, а у Відні на літак - і туди, де помаранчів більше, ніж у нас у колгоспі гною.