Ми за тобою дуже тужили.
(до Лелії)
І ти?
Я також.
Та що я чую?
А все сваришся, що я пустую.
Деколи мушу я нагадати,
Що міру треба в усьому знати.
(вдав засмученого)
То що ж тепер я, нещасний, вдію?
І погуляти собі не смію…
Не будь, Лелійко, така тривожна,
Чей, погуляти навесні можна.
Охоту я маю.
І я.
І я теж вмію.
Скажи, Лелійко, мені, чи смію?
Чом ні? Лиш чемно.
Лиш так я знаю.
Дивіться, квіточки, вже починаю.
(Танцює ритмічний танок, приспівуючи:)
Гей ви, квіти пахучі, пахучі,
Стрясіть роси блискучі, блискучі.
Станьте в коло гуляти, гуляти,
Сверщик буде нам грати, нам грати.
Гей ти, Сверщику, цікавий, цікавий,
Настрой скрипку на славу, на славу,
Заграй же нам дрібненько, дрібненько,
Звесели нам серденько, серденько.
Під час співу Вітер ставить квіти у коло. Сверщик, від слів «Гей ти, Сверщику цікавий», акомпанує на скрипці. Від слів «Ну же, квіти, лиш живо», слідує ритмічний танок квітів.
Ну же, квіти, лиш живо, лиш жваво,
Сюди-туди і вліво, і вправо,
Сюди-туди боками, боками,
Барвистими рядками, рядками.
Ну же, квіти, рядочком, рядочком,
Коло мене віночком, віночком,
Коло мене все в пари, все в пари,
Радуйтеся на яри, на яри.
Після слів «Радуйся на яри» всі плещуть радісно в долоні і вертаються на свої місця.
(кланяється квітам і Сверщикові)
Дякую.
Скажи нам тепер,
Вітрику милий,
Чого ти нині радий, веселий?
Бо нині можу сказати сміло,
Що своє добре докінчив діло.
Так, так, квіточки, ви всі вже спали,
Листки стулили і спочивали,
Я тоді крила свої розкинув
Та й усю нічку в чужий край линув.
До того краю летів я бистро,
Де пішла пташка, вбрана барвисто.
Ти був там, Вітре, бачив Синицю?
Ти бачив тую ледачу птицю?
Так, Сверщику, птичка ледача була,
Коли про рідний свій край забула.
Але тепер вже рідню згадала,
I повернутись знов забажала.
Як так, тоді вже іншеє діло -
Її сестричці це буде мило.
Що вона робить?
Тяжко сумує,
І її голосу ніхто не чує.
Он там сама вже вона надходить.
Глянь, як, сумненька, травою бродить.
З-поза кущів виходить заплакана Синичка II.
(звертається до Синички II)
Ой ти, Синичко, ти, щебетушко,
Веселу вістку шепну на вушко.
Вітрику, братику, ти все пустуєш,
Чи з цею вісткою ти не жартуєш?
Та де посмів би я жартувати,
Із твого горя та насміхатись.
Я тобі правду говорю щиру:
Нині побачиш сестричку милу.
О любий Вітре, чи добре чую?
Нині обніму ще й поцілую…
І приголублю до серця свого…
Твоя сестричка не варта того.
Не варта!
Знаю я, любі, знаю.
Згрішила важко супроти краю,
Супроти всіх вас.
Та ви забудьте —
І милосердні до неї будьте…
За таку зраду забути важко,
Але для тебе вчиним це, пташко.
Вчиним це радо!
Дякую дуже.
Дякую всім вам, а тобі,
Друже Вітре, найперше.
Ой, бо є за що…
А я то думав: Вітер — ледащо…
(жартуючи)
Хто так думає, зараз прилечу
І його скрипку пірву, розмечу…
Не руш ти скрипки, хто буде грати,
Як тобі схочеться потанцювати?
(прислухаючись)
Тихше, тихше…
Хтось над потічком квилить,
Аж цвіт головку клонить
До землі ближче…
Тихше…
(шепотом)
Тихше…
(складає крила)
Тихше…
(дивиться пильно вдаль)
Хтось до нас біжить бистро,
Аж нив хилиться колос.
Чути тихе схлипування за кулісами.
Пізнаю сестрин голос…
Ой, сестро!
Біжить назустріч сестрі. Усі дивляться в напрямку бігу Синиці II. По хвилі входить Синиця II з Синицею І, обіймаючи й цілуючи її.
Сестричко, люба, мила,
Прости, я завинила!
Давно вже я простила: щовечора стелила
Гніздо м’якенько,
Щоранку виглядала і ось тебе діждала,
Моє серденько.
(тулиться до сестри).
О, добра ти безмірно!
(обіймає Синицю І)
Бо люблю тебе вірно.
(плаче)
А я що учинила?
Вірне серце зранила…
(лагідно)
Тихо вже, тихо…
Давнєє люте лихо
Треба забути.
Спочинеш у гніздечку,
У милім холодочку
По довгій путі.
Але найперше мушу
Сумління своє й душу
Від гріха змити.
(Простягає руки благально до квітів.)
Сльозами землю зрошу,
У вас прощення прошу,