«Останнім часом Він дуже змінився. І сталося це якось різко, в один момент. Ми навіть одразу і не помітили цієї зміни, бо всі були надто заклопотані своїми справами — ну, сам розумієш, сім’ї, діти, робота, проблеми, заробляння грошей, і таке інше. А Він же був вище від усіх цих суєт. Тобто, у Нього теж була родина, робота, свої проблеми, Він також намагався заробити гроші, але у Нього все це відбувалося без надриву, тихо, я б навіть сказав — мляво. Він ніколи не гнався за кар’єрою, не прагнув якомога більше заробити, деколи відмовлявся від вигідних пропозицій, залишаючи собі більше вільного часу, був абсолютно байдужим до нагород і почестей. Виглядало на те, що у Нього взагалі не було ніяких амбіцій щодо досягнення найвищих соціальних щаблів. Інколи я не міг зрозуміти, що Йому взагалі потрібно від життя... Так от, ця зміна у Ньому відбулася для нас миттєво, а, насправді, я думаю, що це не сталося за один день. До цього все йшло. Але збоку все виглядало, як різка і неприємна зміна. Він став холодним. Розумієш? Був теплим, навіть гарячим, а потім вмить став крижаним. Його наче підмінили — ніщо більше Його не цікавило, до всього Він охолонув, став байдужим навіть до творчості, яку завжди підносив до висот чогось святого, сакрального. Нас, своїх найближчих друзів, Він, нібито аж зненавидів. Він став грубим, різким, неприємним, і навіть зовні змінився — майже перестав посміхатися, зробився похмурим і злим. Що то було — чи глибоке розчарування у всьому, чи страшна, незнана доти депресія, а чи розуміння власної непотрібності — невідомо. Але про це я тобі вже казав...», — Атанас знову налив, вони випили, запивши соком, і чи байкер, чи рок-зірка наново закурив свою запашну люльку. Потім покликав барменшу Лєну і попросив ще пляшку...
...На ранок Шульц прокинувся у себе вдома. Голова розколювалася, в роті смакувало туристичними кедами після багатотижневого переходу через гори, все тіло ламало, наче у пропасниці, а нутрощі загрожували зробити героїчний прорив назовні. Глянувши на годинник, він із жахом зрозумів, що добряче запізнюється на роботу. Зірвавшись на рівні ноги з ліжка, на якому спав, не роздягаючись з вечора, Шульц відразу зателефонував своїй колезі Галі, аби попередити, що затримується. Начальству Шульц дзвонити не хотів, бо ніколи не любив зайвого, без особливої потреби спілкування з керівництвом. Почувши у слухавці сонний голос Галі, він відверто зізнався, що проспав, і попросив її прикрити його за потреби.
Пришкандибавши на кухню, він почав гарячково шукати питну воду, бо відчував безжальний сушняк, що ось-ось мав поглинути його цілком і безповоротно. Із несусвітнім жахом він переконався, що залишки мінеральної води випив, мабуть, ще вночі, коли майже на автопілоті вставав до туалету. Довелося пити воду з крана, чого він давно не робив із принципу. Але цього разу сушняк переміг, і Шульц довго ковтав чомусь огидно теплу і несмачну воду прямо з-під крана. Потім він швиденько прийняв душ, бо ввечері цього зробити був просто не в змозі, та перевдягнувся, нюхом вловивши на вчорашньому одязі неприємний запах пиятики. Їсти Шульц не хотів та й не міг, одна лиш думка про їжу викликала розпуку, що важким тягарем лежала десь унизу живота, і щохвилини нагадувала про себе болючими і нудотними спазмами. Прихопивши звичні журналістські речі, Шульц вийшов на вулицю, намагаючись зібрати докупи розхристані, і досі ще напівп’яні думки, і вже під під’їздом зупинився, бо йому раптом здалося, що він забув замкнути квартиру. Провагавшись кілька митей — повертатися чи ні, він нарешті рушив до зупинки, бо вирішив, що ця його тривога є наслідком важкого похмілля. Насправді, це траплялося з ним вже не раз, коли виходив з дому «з бодуна» — його настирливо переслідували три перманентні фобії: незамкнені вхідні двері, невимкнений газ на кухні та забутий удома мобільний. Раніше Шульц завжди повертався, аби все це перевірити, бо зазвичай йшов з дому на цілий день, а то й на кілька днів, якщо їздив у відрядження. Але щоразу виявлялося, що вхідні двері таки закриті, газ на кухні вимкнений, і телефон лежить у нього в сумці. Тому цього разу, навчений гірким досвідом, він повертатися не став, а поспішив влізти до переповненої маршрутки, яка довезла його до роботи.
У кабінеті Шульца зустріла Галя, котра, як завжди при його появі, єхидно посміхалася і кумедно мружила очі.
«Що, знову вчора вдало посидів з друзями? Сашпаш тебе вже питався. Я сказала, що ти прямо зранку поїхав на чергове інтерв’ю стосовно того дивного митця. Але він, здається, не дуже повірив».
Сашпаш — Олександр Павлович — головний редактор їхнього видання, був керівником «старої» формації, тому дуже суворо ставився до внутрішньої дисципліни в колективі, і безжалісно, тобто — фінансово, карав підлеглих за будь-які самовільні «пустощі». Одним з найтяжчих порушень дисципліни було запізнення на роботу без поважної причини — щоранку о дев’ятій годині Сашпаш особисто перевіряв наявність всіх працівників на робочих місцях, і єдиною відмовкою, чому людини в цей час немає на місці, могла бути лише робота. Тому журналісти їхнього видання, які, в принципі, ніколи не вирізнялися трепетним ставленням до дисципліни, вже давно використовували цю «відмазку» — в разі чого всі вони говорили, що їздили на інтерв’ю чи кудись там іще по роботі, але попередити про це керівництво звечора просто забули. Це ставалося доволі часто, і Сашпаш, звичайно, здогадувався про їхні хитрощі, але нічого проти такого аргументу вдіяти не міг.