Шульц сьогодні справді мав їхати на інтерв’ю — цього разу з Його колегами по роботі, з якими Він — так вже склалося — спілкувався щодня і дуже тісно. Але це мало відбутися у другій половині дня, і про цю його поїздку Сашпаш знав. Тому Шульц набрав номер головного редактора, і сказав йому, що з першого інтерв’ю він повернувся, але має продовжити його після обіду. Сашпаш начебто повірив і поклав слухавку. Полегшено зітхнувши, Шульц обережно вклав голову на стіл біля свого комп’ютера і закрив очі, згадуючи вчорашні події. Спілкування з Атанасом затяглося до пізнього вечора — вони випили дві пляшки горілки у тому барі, який Він так любив, а потім їх чомусь понесло далі. Але це «далі» Шульц вже пригадував важкувато. Здається, Атанас потягнув його по тих місцях, де вони з Ним полюбляли бувати — це був ще один малесенький бар, де вони випили трохи коньяку з лимоном, потім пили пиво у темному парку, де Він інколи гуляв і писав вірші, а потім... Так, потім була квартира якогось їхнього знайомого, спогади про Нього, сміх, сльози, зізнання друзів, самогон, коньяк, знову пиво, і... зранку Шульц прокинувся у себе вдома, але як туди потрапив, і чим закінчилися їхні вчорашні походеньки — цього він ніяк не міг згадати.
До кабінету увійшла Галя:
«Що, солоденький, поганенько тобі? Бачу, бачу. Та на моє співчуття і підтримку можеш не розраховувати! До п’яниць і бешкетників я ставлюся за усіма законами військового часу — я їх безжально знищую. Але тобі і так погано, тому я відкладу екзекуцію до завтра».
«Галю, сонечко, будь ласка, постав чайник і зроби мені чайку», — кволо вичавив з себе Шульц, не відриваючи голову від столу.
«Що?!! Зробити тобі чайку? Ну ти і нахаба, Шульце, яких світ не бачив! Мало того, що засмердів увесь наш спільний кабінет жахливим перегаром, так ще й вимагає, аби я йому заварила чай! Це нечувано, це огидно! Ніякого чаю тобі не буде, і, до речі, де подяка за те, що я відмазала тебе від шефа?»
«Іди, сонечко, до мене, я тебе поцілую».
«Фу! Мерзеннішого тілесного акту мені годі й уявити! У мене аж мурашки побігли спиною, щойно я уявила цей жахливий процес. Іди краще поцілуй Сашпаша, може, він тобі випише квартальну премію!»
«Яка ж ти все-таки жорстока і безжальна істота, Галочко. Принеси мені хоча б водички з кулера», — майже простогнав Шульц, але натомість почув, як зачинилися двері кабінету — Галя пішла.
Він змусив себе підняти голову і дістати блокнот та диктофон. У блокноті його вчорашні записи спочатку читалися нормально, потім ставали дедалі більш нерозбірливими, а потім обірвалися на півслові. Єдина надія була на диктофон, і Шульц із жахом його включив, передчуваючи щось недобре. Таке вже траплялося — у нетверезому вигляді він випадково стер одне дуже важливе інтерв’ю, за що потім довелося відповідати. Але цього разу, на щастя, запис учорашньої розмови з Атанасом зберігся. Щоправда, Шульц чомусь вимкнув диктофон на найцікавішому місці, коли Атанас, за його власним зізнанням, «почав говорити правду» — та що саме розповідав Атанас після цієї заяви, Шульц тепер, ясна річ, згадати не міг, хоч як не силувався. Залишалося тішитися з того, що головна частина розмови, поки вони ще були тверезі, записалася, і цього також було достатньо для його матеріалу.
Шульц ввімкнув комп’ютер і відкрив гру «нарди», в яку полюбляв бездумно грати, коли не було роботи, або коли налаштовувався на якесь не дуже цікаве інтерв’ю чи на написання надто нудного матеріалу. Згаявши таким чином час до обіду, він нарешті відчув, що сили поволі повертаються до нього, бридка нудота відступає, відразлива розпука розчиняється, очі потроху відкриваються, а руки перестають тремтіти. З’явилася і вірна ознака того, що він позбувається жорстокого похмілля — шлунок нагадав про себе невдоволеним голодним бурчанням.