Закривши кабінет, Шульц попрямував до великого кафе на першому поверсі їхнього величезного Медіа-центру — багатоповерхового будинку, де містилися редакції майже всіх міських газет і журналів та ще кілька телестудій. У кафе було велелюдно — народ жваво ковтав їжу, попивав каву, обмінювався новинами, та відпочивав від рутинної редакційної праці.
Відчуваючи сильне бажання дати шлунку чогось гарячого, Шульц замовив тарілку курячого супу і присів на вільне місце біля двох мовчазних патріархів місцевої журналістики, котрі зосереджено споживали паруючу гречку з котлетами, запиваючи її рожевим компотом. Шульц посьорбав супчику, випив міцної подвійної кави і вийшов на ґанок Медіа-центру, де масово курили колеги. Вчора, після чергової пляшки з Атанасом, він таки не витримав і закурив, про що тепер шкодував, адже, вдихнувши терпкий цигарковий дим, зрозумів, що його намагання кинути палити пішло нанівець. Але власних сигарет він не мав, тому вирішив «стрільнути» цигарку у знайомого журналіста зі щоденної газети, яку нещодавно запустили у їхньому місті. Колега — високий чорнявий чоловік з неголеним суворим обличчям — мовчки пригостив його цигаркою, і дав прикурити. А потім несподівано запитав:
«Ти що, дійсно пишеш статтю про Нього?»
«Так. І думаю, що вийде не одна стаття, а кілька. Принаймні, матеріалу для цього вистачає», — відповів Шульц, з цікавістю поглянувши на колегу.
«Цікаво... А я з Ним колись разом працював — були такі веселі часи...»
«І що?» — Шульцу ставало дедалі цікавіше.
«Та, власне, це була моя найкраща пора в журналістиці. І здебільшого — саме завдяки Йому. Коли Він з’явився у нас в редакції, життя одразу стало іншим. Так, нібито у якийсь затхлий підвал впустили струмінь свіжого морського повітря. Ось як це було. Усе раптом змінилося і дні помчали із шаленою швидкістю. З того часу наше сонне і нецікаве існування перетворилося на суцільне божевілля, на постійне свято. Він мав дивну здатність наповнювати кожну мить сенсом, і не лише для себе, а й для інших. Але цей сенс був... як би це правильно сказати... ну якимось незвичайним, чудернацьким, казковим, чи що? Ось, наприклад, будь-яке, на перший погляд, нецікаве й рутинне завдання Він вмів перетворити на справжнє розслідування з багатьма невідомими, на яскраву гру. Він затягував до орбіти того вигаданого розслідування майже всіх нас, і всім навколо одразу ставало цікаво — чим воно закінчиться? А закінчувалося воно тим, що Він зрештою приносив цікавий і розкішний матеріал, яким зачитувалися не лише читачі, а й колеги. Ось так... Він часто їздив у відрядження, і завжди повертався з цілою купою різноманітних цікавих оповідок та історій, які там з ним траплялися. Інколи ці історії були такими неймовірними, ніби з якогось дорогого голлівудського фільму чи з фантастичної книжки. Але, що найцікавіше, вони справді траплялися саме з ним, і на те було багато свідків! Дивно, та з іншими працівниками нічого подібного не відбувалося, а ось з Ним — постійно. Він ніби потрапляв у якусь особливу реальність, що виникала тільки в тому місці і в той час, коли там з’являвся Він... А ще Він постійно влаштовував якісь розваги, і тоді наша редакція раптом перетворювалася на імпровізований цирк чи спортивний майданчик. То раптом Він починав грати в футбол прямо посеред кімнати маленьким м’ячиком — і де тільки узяв? То запускав у редакції десятки розмальованих паперових літачків. То організовував масове божевільне перекидання сірниковою коробкою. То приходив до редакції перевдягненим до невпізнання, у якомусь дранті, в дивному капелюху, сивій перуці, окулярах і з червоним пластмасовим носом — і знову, де ж тільки брав усе це? — і прикидався кимось іншим, чіпляючись до всіх з якимись дурнуватими питаннями, поки не доводив усіх до істерики. До цих Його витівок одразу всі підключалися, ставали активними учасниками всіх Його імпровізованих розваг та ігор. Минало буквально кілька хвилин, і від замшілої редакційної тиші не залишалося й сліду. У це ходіння на головах Він затягував навіть наше начальство, і воно, як не дивно, залюбки йшло на всі ці провокації. Одне слово — Він дуже любив чудити. І підбурював до цього все оточення».
«Цікаво... Дякую за такі подробиці. А коли це було приблизно?»
«Та давненько вже. Років десять тому, не менше. А потім доля розкидала нас. Він пішов перший — за звичкою, не міг довго затримуватися на одному місці, постійно шукав чогось нового. Він так і казав — якщо просидить більше року на одному місці, починає сумувати і втрачає надію на розвиток. Є такі люди, котрим потрібен постійний рух і самовдосконалення. Інакше вони починають іржавіти. Ось Він таким був... Як Він пішов, життя у нас ніби завмерло — одразу стало сумно і непривітно. А ми потім ще довго згадували добрим словом і посмішками оті Його скажені витівки. Наскільки я знаю, Він багато мандрував по різних редакціях і студіях, і скрізь лишав по собі добру згадку. Оті наші часи назавжди запам’ятаються мені — як наша спільна молодість», — високий чорнявий чоловік з неголеним суворим обличчям несподівано по-дитячому посміхнувся і простягнув Шульцу на прощання руку.