«А де Він нині?», — похмуро спитав Шульц, і прямо подивився в очі Лоло.
«Цього я, на жаль, не знаю... Цього мені теж не дано», — відповів Лоло і в котре налив собі горілки.
Шульц більше не пив з ним і зупинив запис на диктофоні. Зрозумівши, що тут йому вже не розкажуть нічого цікавого, він попрощався з колегами і вийшов на вулицю, де щойно розпочався дощ. У редакцію йому повертатися не хотілося, від спожитого у телевізійників алкоголю він начебто прийшов у норму, тому вирішив поїхати додому і потихеньку розпочати написання першої із запланованих статей. Взагалі Шульцу вдома працювалося зручніше, ніж у робочому кабінеті, і він використовував будь-яку можливість, аби працювати не в редакції. Особливо, коли мова йшла про такий складний матеріал, який він замислив писати нині. До того ж, вдома лише робота відволікала його від похмурої самотності, яку він тоді навіть не помічав.
Але цього разу робота вдома не пішла. Відкривши на екрані монітора новий чистий аркуш, він довго дивився на нього, не наважуючись написати перший рядок, і відчував, що ніяк не може зосередитися. Тоді Шульц пішов на кухню, вилив у великий кришталевий бокал залишки вірменського коньяку, що колись йому подарували друзі, помив два останні яблучка, котрі місяць валялися у його холодильнику, і повернувся до компа. Врешті, зрозумівши, що не зможе сьогодні написати нічого пристойного, він взявся розшифрувати з диктофона перші записані інтерв’ю. Цю роботу він насправді терпіти не міг, але колись її все одно довелося б робити. Мужньо розшифрувавши записи розмов з Татусем Борею, Зоєю та Атанасом, він відчув, що геть знесилився і вирішив лягти спати. Але щойно він зібрався поринути у химерний світ сновидінь та фантазій, його мобілка раптом зарепетувала. Він довго не брав трубку, але той, хто йому телефонував, був дуже наполегливим, тому Шульцу довелося піднятися і відповісти на дзвінок.
«Алло, це Шульц?», — почув він таємничий жіночий голос і йому чомусь здалося, що ця жінка намагається говорити так, аби її не почув хтось сторонній — можливо, чоловік чи дитина.
«Так, це я. А хто ви, дозвольте поцікавитися?», — Шульц відповів таким голосом, аби жінка відчула, що телефонує не зовсім вчасно.
«Мене звуть Ніна. Я дізналася, що ви пишете про Нього серію статей і вирішила вам трохи допомогти. Якщо ви не проти, ми могли б зустрітися у зручний для вас час і поспілкуватися. Думаю, я зможу розказати вам багато цікавого!»
«Так, це добре. Але хто дав вам мій номер?»
«Це не важливо. Ви — доволі відома людина, тому це було не складно».
«А звідки ви знаєте, що я пишу про Нього статті?»
«Про це анонсувалося у минулому номері вашого журналу, та й розголос по місту вже пішов... Повірте, ви не пожалкуєте, якщо зустрінетеся зі мною!»
«Гаразд, але завтра я вже планував сісти за написання першого матеріалу... Ви зможете під’їхати до мене в редакцію?»
«Ні. Давайте краще зустрінемось десь на нейтральній території. Скажімо, у парку біля ріки. Коли вам буде зручно?»
Вони домовилися про зустріч і Шульц вимкнув телефон. Отже, охочі поділитися своїми спогадами про Нього вже знаходяться самі. Це добре. Що більше буде різного робочого матеріалу — спогадів, зауважень, думок — то краще. Але хто ж ця таємнича жінка? Цікаво... І з цією думкою Шульц пірнув у глибокий сон, мріючи наостанок про вдалий результат усієї цієї справи...
Попередивши керівництво, Шульц зранку вирушив на зустріч з таємничою особою, яка бажала розповісти щось цікаве про Нього. Зустріч мала відбутися у парку біля річки, де він не був вже кілька років. Раніше Шульц частенько бував тут зі своєю подругою Христиною, коли вони втікали сюди від усього світу і замість нудної роботи та набридлих зустрічей дудлили міцний портвейн у тіні старезних кленів, спостерігаючи, як бореться з вічністю велика ріка. На диво, тутешній пейзаж майже не змінився, хоча й мав би. Відтоді минуло не так вже й багато часу, проте за ці три-чотири роки у країні запанувала геть інша епоха — всуціль комерціалізована, нахабна, кровожерлива, і навіть це місто змінювалося буквально на очах, обертаючись з провінційного, хоча й доволі великого обласного центру, на гомінкий безжальний мегаполіс. Тож, зрадівши призабутим відчуттям тиші та спокою, що ніби завмерли у цьому парку, Шульц з насолодою вдихнув свіже осіннє повітря, настояне на парковому падолисті та річковому духу, що вряди-годи проривався у місто разом зі сміливим ранньо-листопадовим вітерцем.
Поки він згадував минуле, сидячи на дерев’яній, колись пофарбованій у синій колір, а тепер до невпізнання полущеній лавці, до нього тихцем підійшла невеличка симпатична жінка на високих підборах, у чорному пальті й кумедному капелюшку, і стала трохи осторонь, не наважуючись перервати його роздуми. Проте незабаром Шульц відчув, що хтось спостерігає за ним, і механічно повернув голову в бік жінки.