Шульц і сам думав про такий варіант наступної статті, але шеф випередив його, поставивши цілком конкретне завдання. Залишалося лише знайти її — ту, з якою Він жив останні роки, яку любив і про яку писав у своїх творах, яка надихала Його і допомагала у всьому, забувши про себе і весь світ навколо. Та сама Анна, яку шалено любили всі, хто так чи інакше опинявся в Його орбіті, яку беззастережно поважали всі Його прихильники і друзі, і яку навіть боялися Його вороги. Та сама жінка, яка стала для Нього головною, а, може, й єдиною Музою, яка давала Йому можливість бути собою. Але Анна також зникла. Ніхто не міг сказати, де вона зараз. Шульц розумів, що без розмови з нею його статті будуть неповними, безбарвними, кастрованими, а про книгу і взагалі годі думати. Але зараз йому залишалося чекати, коли вона все-таки з’явиться у полі його досяжності. Або, як порадив Сашпаш, винаймати приватного детектива.
А поки що він опинився у якомусь похмурому підвалі, у старій частині міста, де тепер збирався фан-клуб Його рок-групи. На порозі Шульца зустрів молодий чоловік з довгим світлим волоссям, закрученим на потилиці у хвостик, і мовчки вказав йому на вхід до підземелля, звідки глухо долинали дівочі голоси і музика. Мружачи очі і широко розставляючи руки, аби не впасти у напівтемряві з крутих сходів, Шульц спустився під землю, без особливої насолоди вдихаючи кислувато-гірке та вщент прокурене повітря справжнього андеграунду.
У великій кімнаті, тьмяно освітленій єдиною лампочкою, що теліпалася під стелею, на кількох старих диванах і стільцях сиділо чоловік з двадцять молоді — довговолосі татуйовані хлопці у рваних джинсах і шкіряних куртках, виклично розфарбовані й пірсінговані дівчата у кольорових кедах, із неймовірними зачісками, та навіть хтось незрозумілої статі у білій футболці із обкладинкою останнього альбому Його групи та великих сонцезахисних окулярах, що робили їхнього власника (чи власницю?) схожим на гігантську напіврозчавлену мураху.
«Це ж-журналіст Ш-Шульц, він пише статтю про Нього, і х-хотів поспілкуватися з н-нами», — вичавив із себе Зомбі, помітно заїкаючись.
Шульц вмостився на єдиний вільний стілець одразу біля входу, і уважно оглянув присутніх. Лише тепер він усвідомив, що дуже давно не бував у молодіжних колах, тим більше серед представників якоїсь субкультури. Пишучи останнім часом великі, здебільшого замовні статті про усіляких босів, олігархів, крутеликів та різноманітних директорів, він майже відвик від спілкування з молоддю, та ще й в такій кількості. Почуваючи себе вельми незручно, не в своїй тарілці, він почав нервово витягати диктофон та блокнот, плутаючись у кишенях куртки та розгублено кліпаючи на всі боки. Помітивши невпевненість журналіста, до нього підсунулася висока симпатична дівчина, ззовні зовсім не схожа на інших членів фан-клубу — вбрана у строгий сірий костюм, білу сорочку та яскраву чоловічу краватку, з консервативною діловою зачіскою та у стильних окулярах а-ля вчителька молодших класів престижної гімназії.
«Рада познайомитися з вами, пане Шульце», — звернулася вона до нього спокійним рівним голосом, так, наче диктувала завдання учням, — «Нам усім дуже приємно, що ваш журнал зацікавився Його постаттю, і, відповідно, нашим молодіжним утворенням. Давайте знайомитися ближче. Я — Ольга, заступник голови фан-клубу Його групи. Зомбі ви вже знаєте. Я можу представити вам усіх присутніх, але, думаю, ви все одно не запам’ятаєте їхні імена, тож є пропозиція — будемо знайомитися з іншими упродовж подальшої розмови. Згода?»
«Так, звичайно. У мене є кілька запитань до вас, я лише ввімкну диктофон, і можемо починати», — вже впевненіше мовив Шульц, одразу заспокоївшись від рівного тону Ольги, — «Отже, почнемо з головного — коли було утворено ваш клуб, скільки у ньому членів, і чим ви, власне, займаєтеся?»
«Так, це важлива інформація, але не головна», — посміхнулася Ольга, — «Мені здається, варто розпочати нашу розмову більш концептуально — з того, навіщо і задля чого ми об’єдналися. Я сама вчуся на журфаці, і ми якраз проходимо спецкурс, як правильно обирати тему для інтерв’ю і будувати послідовність необхідних питань. Отже, якщо ви згодні на такий початок бесіди, я вам дещо розповім», — Ольга поправила свої вузькі окуляри, і пронизливо подивилася на Шульца, — «Нас, різних за віком, уподобаннями, освітою, смаками, соціальним статусом, об’єднало лише одне — Він. Точніше, Його творчість, яка так чи інакше вплинула на кожного з нас. Для когось певним відкриттям була Його музика — тут таких, напевно, більшість. Пісні Його групи були викликом суспільству і реальності, які багатьом з нас не до вподоби. І це притягувало та й зараз притягує до Нього молодь. Дух бунтарства, протесту, анархії. Декого, як-от, наприклад, мене, вразила Його поезія. Коли я вперше почула Його вірші, світ для мене наче перевернувся догори дригом, і я багато усвідомила в цьому житті. Кожен Його вірш для мене і таких як я — справжнє одкровення. Для інших орієнтиром у житті стала Його проза — тут є кілька людей, які намагаються жити так, як Він писав у своїх книгах. Ще комусь полюбився Його живопис, або Його публіцистика, навіть Його журналістська діяльність. Неважливо, що саме кожен з нас уподобав у Ньому, важливо те, що Він нас об’єднав. І це далеко не всі наші члени — їх сотні по всій країні. Ми активно листуємося з Його фанатами та прихильниками з інших міст та країн, обмінюємося з ними матеріалами — невідомими записами пісень, фотографіями, малюнками, віршами, статтями про їхню групу. Що стосується власне нашого фан-клубу, то він був заснований саме у цьому форматі ще вісім років тому. Зомбі — єдиний, хто залишився з першого складу клубу, він його і заснував, всі інші, яких ви тут бачите, приєдналися пізніше. У різні часи у нашому клубі була різна кількість людей — то кілька десятків, то кілька сотень. Ті, хто заснував його разом із Зомбі вісім років тому, давно подорослішали, одружилися, вийшли заміж, народили дітей, пішли працювати, і відійшли від наших справ. Звичайно, вони продовжують купувати диски групи, інколи ходять... ходили на їхні концерти, але вже не є фанами у прямому розумінні слова, а лише прихильниками або друзями. Сам же клуб займається популяризацією творчості групи, підтримує зв’язки з аналогічними клубами в інших містах та країнах — так-так, є й закордонні клуби, ви хіба не чули про це? Ну, ще інколи ми всі збираємося разом, аби послухати улюблену музику, поспілкуватися, обмінятися новинами та різними матеріалами, просто потусити. Такий повний збір відбувається приблизно раз на місяць. Всі, хто нині присутні — це наші, так би мовити, активісти, найбільш зацікавлені члени клубу. Ось коротко так», — Ольга замовкла, якось прискіпливо дивлячись на Шульца, у котрого раптом задзвонив мобільний. Глянувши на екран, він побачив, що там висвітилося ім’я Сашпаша. Перепросивши, Шульц вийшов з кімнати на темні сходи і відповів на дзвінок.