«Це ти що зараз зробив — сказав мені комплімент чи образив? Ну і Шульц — виявляється, ти ще той пройдисвіт! І чому мені здається, що ти знущаєшся з мене?»
«Та ні, Галю, я не знущаюся. Я просто дуже радий, що у мене така чарівна колежанка, на яку не втомлюєшся дивитися цілими днями, і з якою дуже приємно сидіти в одному приміщенні. Аби всі такі були, як ти — було б людям щастя!»
«Ну ти і...», — Галя легко вдарила Шульца своїм тендітним кулачком по плечі, і засміялася, — «А в цих теках, до речі, частина архіву нашого доблесного музично-драматичного театру. Їм наступного місяця буде рівно вісімдесят років. З цього приводу шеф доручив мені написати кілька матеріалів про історію театру. Але історію, сам розумієш, яку — у стилі видання: романи між акторами, зради, скандали, бійки, хто з ким спав і хто кого кинув. Ось я й вирішила почати з вивчення їхніх архівів, а вони, уявляєш, всі у паперовому вигляді. Ясна річ, що ніхто їх в електронний й не збирався переводити — на це, як завжди, немає ані коштів, ані спеціалістів. Довелося забрати архіви до редакції, бо сидіти у театрі я не маю сили — тамтешній дідок-архіваріус кілька разів намагався помацати мене за дупу, а мені, як ти знаєш, це не до вподоби, тим більше, що той збоченець, напевно, ровесник театру».
«Вперше чую, що тобі не подобається, коли тебе намагаються помацати за сіднички», — посміхнувся Шульц.
«Слухай, Шульце, залиш свої спостереження при собі. Це вже не смішно», — Галя підвелася зі столу і почала ображено копирсатися в теках з архівом.
«Вибач, якщо перегнув палицю», — сказав Шульц, і простягнув Галі шоколадку, яку навіщось купив сьогодні зранку у кіоску на зупинці. Галя мовчки взяла презент, але продовжувала демонстративно хмуритися.
Цієї миті задзвонив їхній робочий телефон. Це був Сашпаш, який наказав Шульцу зайти до нього. Шульц рушив до шефа із завмиранням серця, оскільки його похмурий голос у трубці змусив журналіста занервувати. Знаючи неврівноважений характер начальника, Шульц міг очікувати від нього чого завгодно.
Проте головний редактор в цілому залишився задоволений роботою Шульца. Виправивши у статті лише кілька речень, він наказав здавати матеріал на коректуру і далі — на верстку свіжого номеру. Поглянувши з-під лоба на свого журналіста, Сашпаш суворо вимовив:
«Звичайно, я очікував дещо іншого від цієї статті... Ну, чогось більш скандального, епатажного, смаженого. Голої правди... Але нічого — так теж нормально. У всякому разі, ти правильно розставив акценти, віднайшов потрібний ритм і наживку, аби зацікавити читача, підчепити його на гачок. Єдине, про що я тебе попрошу — в наступному матеріалі зроби наголос на Його особистому житті. Жінки, чоловіки, якщо такі були, сварки, ревнощі, зради, секс. Домовилися?»
«Тобто, мені писати наступний матеріал на цю тему?», — нерішуче спитав Шульц.
«Аякже! Це наразі гаряча тема. Зараз по країні пішла потужна хвиля зацікавленості Його персоною, і ми не можемо залишитися осторонь. Лише одне побажання — побільше брудної білизни! Хай інші пишуть про Його досягнення, Його чесноти, Його гарні риси. А ми повинні зайняти іншу позицію — чим більше бруду, скандалів, сексу — тим краще. Це наш хліб. Не забувай про це. Ти й так в першому матеріалі дуже багато уваги сконцентрував на Його позитивних якостях. Хай буде — для наживки. Але далі ти повинен усіх вразити, і в першу чергу — мене, розумієш?»
«Я планував на наступний номер дати інтерв’ю з Його Анною — вона якраз погодилася на зустріч зі мною. Це буде справжній ексклюзив, бо з іншими журналістами вона не спілкується. Та й ні з ким взагалі...»
«Так, ексклюзив з Анною — це супер! Якщо в тебе вийде, це буде справжня удача. В разі успіху можеш розраховувати на премію особисто від мене. Але завжди тримай в запасі інший матеріал. Раптом вона передумає, що тоді робитимеш? Збирай ще різну інформацію про Нього, зустрічайся з іншими людьми, хто Його знав, копай усілякий компромат і на Нього, і на них. Що більше у тебе буде скандальних фактів — то більше зростатиме твій гонорар. Зрозумів? Коротше кажучи, розраховуй загалом десь на три — чотири статті про Нього. Але воду лити я не дозволю — мені потрібна конкретика. Яка саме — ти знаєш. Усе, іди працюй».
Шульц вийшов з кабінету головного, витер піт з чола, що чомусь проступив під час спілкування з начальником, і одразу рушив до кафе на першому поверсі. Йому просто необхідно було з кимось поділитися своїми емоціями. Помітивши крізь великі скляні двері, що надворі курять кілька його колег з різних видань, він замовив собі чашку міцної подвійної кави, і приєднався до них. Привітавшись, хтось одразу спитав у Шульца: