«Ну, як там твій матеріал про Нього? Просувається?»
«Щойно здав першу велику статтю. У наступних номерах журналу буде продовження. У тому числі, сподіваюся на ексклюзивне інтерв’ю з Його Анною», — не без гордості вимовив Шульц.
«Це неможливо! Ми теж намагалися зв’язатися з нею, але вона вперто не відповідає на наші дзвінки! Як тобі вдалося піймати її?», — вигукнув низенький лисий чоловічок, що працював відповідальним секретарем однієї з місцевих щотижневих газет.
«Мабуть, мені пощастило більше. Насправді, я тільки домовився з нею про ймовірну зустріч, але поки що без конкретики. Сподіваюся, вона піде на контакт, і мені вдасться записати з нею інтерв’ю».
«Так, це дійсно буде удача, без сумніву!», — захоплено вигукнув низенький лисий чоловічок, сплеснувши долонями.
«От не розумію — що ви всі так вчепилися у Нього? Що такого незвичайного чи особливого зробила ця людина, аби всі видання наввипередки писали про це статті, всі телеканали робили передачі, всі радіостанції проводили опитування? Не розумію!», — мовив похмурий високий чоловік з густою чорною бородою і розкосими східними очима, що пронизливо і хижо блищали над опуклими вилицями. Він курив трохи осторонь і лише прислухався до їхньої бесіди.
«А що вам, власне, не подобається, пане Арсене?», — спитав лисий відповідальний секретар, — «Поясніть, будь ласка, свою позицію».
«Та яка, до біса, позиція! Що ви таке верзете? Просто мене верне від усього цього пафосу, розлитого навколо Нього. Узагалі, вся ця історія неприємно тхне, якщо не сказати — смердить. А всі, хто про це зараз пише і робить передачі, цим лише шкодять Йому. Це — ведмежа послуга. І взагалі, все це — повне лайно».
«Це камінь у мій город, я так розумію?», — напружився Шульц, пильно вдивляючись в колючі очі бороданя, якого ніколи раніше не бачив.
«Чому ж тільки в ваш? Ви — один з багатьох, хто присів на цю голку. Мені вас дуже шкода».
«Я не розумію ваших натяків. Якщо маєте сказати щось конкретне — то кажіть, а не кидайтеся тут незрозумілими метафорами, гаразд?», — намагаючись стриматися від вибуху, проскреготав зубами Шульц.
«Гаразд, я скажу простіше. Я поясню, що маю на увазі, якщо ви самі цього досі не розумієте. Сам Він і весь цей ажіотаж навколо Його персони — повна профанація народу. Це дуже просто — зробити з чогось культ, об’єкт поклоніння, а потім фанатично молитися на мертвого істукана, ніби не помічаючи усієї убогості і штучності цього псевдобожества. Якраз це і відбувається зараз, прямо у нас на очах. І ви, зокрема, один із тих, хто ллє воду на цей млин. Зрозумійте — Він не вартий того, аби створювати цей культ! Він — ніхто й ніщо. І справді, чим Він заслужив таку посилену увагу громадськості й преси? П’яниця і наркоман, дебошир і розпусник, що написав кілька книжечок сумнівної художньої якості та випустив кілька дисків з важкодоступною музикою і незрозумілими текстами — ось хто Він такий. А ще — самозакоханий егоїст, який завжди ставив себе вище за інших, хоч не мав на це абсолютно ніяких підстав. І цей списочок можна продовжувати безкінечно».
«А звідки така обізнаність з Його персоною? Ви були особисто з Ним знайомі, дозвольте поцікавитися?»
«Ні, я не був з Ним знайомий. На щастя. Мені якось мої нерви і душевне здоров’я дорожчі».
«А ви особисто читали Його книги і слухали Його музику, щоб робити такі суворі висновки щодо їхньої художньої цінності?»
«Так, дещо я слухав. Це навіть музикою назвати важко. Це бездарно. Дещо я читав. Але не до кінця — вибачте, але мені сил забракло та стало шкода власного часу, аби витрачати його на таку нісенітницю. А Його вірші, що ними зараз захоплюється молодь — це просто катастрофа! І взагалі, Він, на мою думку — повна бездарність, котра чомусь вирішила, що має талант, і до того ж має право втюхувати цю свою недотворчість людям! Це нонсенс, і я просто скаженію, коли чую, як деякі запопадливі кар’єристи нині підносять Його трохи не до рівня геніальних класиків! Мені при цьому хочеться взяти пістолет та перестріляти отих всіх блюдолизів. Ті, хто зараз роблять з Нього символ нашої епохи та взірець цілої нації — відверті вороги суспільства, бо нав’язують нашій молоді в кумири таку нікчемну особу, як Він. Гіршого нашій бідній країні годі й побажати».
«А ви за всю країну не розписуйтесь, шановний. Не треба. Люди якось самі розберуться, кого і за що їм любити», — це було єдине, що зміг вичавити з себе Шульц після такого емоційного спічу невідомого йому бороданя.