«Ну ось — тепер ти все бачив сам. І це лише початок, чомусь мені так здається».
«Початок чого саме?»
«Початок кінця... Гаразд, Шульце, у мене багато роботи перед Новим Роком, потрібно терміново здати останній матеріал до святкового номеру, так що не маю часу на балачки. Приходь сюди, тоді поговоримо».
Вони попрощалися, але Шульц не мав бажання їхати на роботу, тим більше, що його лікарняний ще діяв. Натомість він поїхав додому і включив комп’ютер, аби почитати свіжі новини. Від того, що він побачив на стрічках Інтернет-сайтів, його кинуло в холодний піт. Спочатку він жахнувся від заголовків статей, а потім вже і від самого змісту:
«Він заповідав світові любов. Без розбору, кордонів і гальм».
«Секрет невтомного коханця — Його численні любовні походеньки».
«Він пообіцяв зі мною покохатися! Розмова з Його прихильницями».
«Збочення і відхилення, які практикував Він».
«Безжальний митець. Як вбити себе за допомогою сексу і алкоголю».
«...А Він полюбляв важкі наркотики. Інтерв’ю з Його друзями, які також вживали...»
«Їжа і напої, які любив Він».
«Істина — в вині. Алкогольні хроніки однієї рок-зірки».
«Любити лише себе. Інших — нема за що. Його десять заповідей суцільного гріха».
Шульц читав і дивувався далі. Волосся в нього поволі ставало дибки від брехні та бруду, які мегатоннами виливалися з Мережі. Він дізнався, що декілька виробників пива, горілки, цигарок і презервативів вже запропонували для продажу свої нові вироби з Його портретом на пляшках і пачках. У місті щойно відкрився новий підозрілий нічний клуб під назвою, ідентичною назві Його рок-групи, куди одразу потяглися представники сексуальних меншин та інші куртуазні відступники. Серед правоохоронців поширилася інформація, що наркоторгівці запустили в обіг нову вбивчу нюхальну суміш, названу Його ім’ям. Днями було засновано клуб анонімних німфоманок Його імені, які практикували анонімний секс з усіма бажаючими. Якась новостворена релігійна секта оголосила Його своїм пророком, а її члени пообіцяли скоїти масове самогубство, якщо Його не визнають святим на рівні держави. І тому подібне — багато, багато, багато…
Дивлячись порожніми очима в монітор, Шульц вимкнув комп’ютер. Що це було? Яким чином усього лише за кілька тижнів, поки він відлежувався у лікарні, світ став догори дригом, змінився до невпізнання, нестримно покотився у моторошну невідомість суцільної темряви, неминуче настання якої вже вчувалося навіть у повітрі? На всі ці важкі питання Шульц не знаходив відповідей, і йому уперше за останні кілька років стало по-справжньому страшно. І це був не звичайний страх — за себе, за близьку людину, страх втратити щось важливе — це був ще незнаний для нього страх за інших людей, за всіх них, які раніше, можливо, були для нього абсолютно байдужими, незначними, малоцікавими, а тепер раптово, всі разом, в одну мить чомусь отримали у його свідомості конкретну вагу, чіткі риси, індивідуальність, стали йому знайомими і близькими, так, ніби він знав кожного з них особисто і щодня переймався усіма їхніми проблемами. Саме цієї миті він відчув між собою і людством реальний зв’язок, і це був страх. У тому числі й за себе самого.
Не спавши через тривожні думки цілу ніч, Шульц з самого ранку примчав до редакції і увірвався до кабінету головного редактора. Проігнорувавши його привітання і мляво потиснувши простягнену руку Сашпаша, Шульц прокричав:
«З цим усім треба щось негайно робити! Ми повинні дати якесь спростування, звернення до громадськості, якусь роз’яснювальну статтю, ми повинні діяти! Адже це все пішло з нашої... моєї подачі. Я не можу спокійно сидіти і просто спостерігати за тим, що відбувається. Чи ви цього не розумієте?»
«Стривай, Шульце. Присядь, охолонь трохи. Я зараз попрошу Людочку зробити нам кави...», — Сашпаш спробував посміхнутися, але це вийшло криво і нещиро.
«Послухайте! Цю кашу ми заварили разом і розгрібати наслідки будемо також спільно. Я нікому не дозволю спекулювати на Його імені, і, тим більше, робити на цьому брудний бізнес!»
«Ти не дозволиш?», — Сашпаш нервово і відразливо засміявся, відштовхнувся руками від столу і відкотився на своєму м’якому шкіряному кріслі аж до самої стіни, на якій білозубо і нещиро посміхався з портрету теперішній Президент країни. — «Вибач, але хто ти такий, аби щось комусь дозволяти? Чи, може, ти маєш якісь права на Його ім’я, аби забороняти іншим ним користуватися? Розслабся, Шульце, у цьому процесі немає жодної твоєї провини, а, тим більше, нашої. І взагалі — що саме тебе так зачепило? Я справді не розумію», — Сашпаш ритмічно повертався на кріслі в різні боки, рвучко потираючи долонями його поручні.