«Якщо чесно, то не дуже», — Шульц раптом відчув, що його чомусь почав лякати цей сивобородий чоловік, який сидів навпроти і спокійно попивав каву та затягувався цигаркою без фільтру, свердлячи журналіста своїми колючими блакитними очима.
«Скоро зрозумієте... Але тепер скажу вам головне — Його немає, зате є я!», — і дід у бандані по-змовницьки зблиснув очима, ніби запрошуючи Шульца приєднатися до якоїсь спільної таємниці, — «Його немає, а я є! Знову не розумієте?!! Я є!»
«Це я бачу, що ви є. А до чого це взагалі?»
«А до того, що якщо Його й не було ніколи насправді, як ми щойно з’ясували, то, виходить, замість Нього був хтось інший, адже ми маємо певний творчий спадок, певні ідеї, деякі досягнення. І цим «хтось» був саме я! Ось у чому весь секрет!»
Замість відповіді Шульц мовчки допив свою каву і встав з-за столу. На порозі кухні він зупинився, зі співчуттям поглянув на Татуся Борю, і промовив:
«Я прийшов до вас за допомогою, за підтримкою, а ви верзете казна-що. Не чекав я такого від вас, не чекав!»
Татусь Боря наздогнав Шульца в коридорі, коли він вдягав свої чоботи:
«Усе, що зараз говорять про Нього, це насправді про мене! Він — це я! І тепер, нарешті, настав час повідомити цю новину всім!», — наступних його слів Шульц вже не почув, оскільки майже вистрибнув із квартири у загальний коридор, і, не чекаючи ліфта, побіг сходами униз, на ходу застібаючи куртку.
На вулиці він брудно вилаявся, сплюнув у жовтий сніг, і швидко пішов на зупинку. Уже у маршрутці він зателефонував Зої — Його колишній подружці, з якою Шульц також записував одне з перших інтерв’ю:
«Алло! Зоє, це Шульц, журналіст. Я хотів би невідкладно з вами зустрітися, бажано сьогодні. У мене є до вас важлива розмова».
«У нас сьогодні корпоратив — наш банк відзначає Новий Рік у боулінг-палаці. Початок о третій. Якщо ви приїдете туди трохи раніше, скажімо, за півгодини, ми можемо поговорити».
До зустрічі залишалося трохи менше години, тому Шульц заскочив зігрітися коньяком у якийсь бар навпроти боулінг-палацу. Там вже почала відзначати Новий Рік якась галаслива компанія, всі місця за столиками були зайняті, тому Шульц присів на високий стілець біля бару, де висів увімкнений телевізор. Відпивши коньяк, він ледь не виплюнув його назад, коли побачив на екрані сюжет у випуску центральних новин. Там показували їхнє місто, і, зокрема, велике зібрання народу у якомусь концертному залі, де на сцені висів Його велетенський портрет. Шульц попросив бармена зробити телевізор голосніше, але встиг почути лише закінчення телесюжету:
«…Таким чином по всій країні стартувала серія науково-практичних конференцій про Його творчу спадщину, започаткована в рідному місті митця. Проте вже зараз деякі скептики ставлять під сумнів цінність Його творчих робіт і саму Його обдарованість», — далі на екрані з’явилося обличчя Арсена, з яким Шульц побився в Медіа-центрі і якого тепер іменували кореспондентом єдиного у місті державного видання. — «Він і вся Його творчість — це лише вдала містифікація. Насправді саме я писав Йому всі тексти, включно з прозою та віршами, саме я дарував Йому сюжети і фабули майбутніх творів. Тому я з повним правом можу заявити — Він — це я, і всі Його нібито заслуги перед нашою культурою насправді належать виключно мені…»
Далі Шульц вже не слухав. Не допивши свій коньяк, він притьмом гайнув до боулінг-палацу, що височів над дорогою потворним фіолетовим скляним одороблом. У фойє вже збиралися напахчені й нафарбовані бізнес-дами у вечірніх сукнях та чоловіки у дорогих костюмах, які збуджено гомоніли, жартували і з надією позирали крізь великі прочинені двері до бенкетного залу, де на святкових столах заманливо стирчали батареї пляшок шампанського, горілки і коньяку та звабливо пахтіли холодні закуски.
Поки Шульц роздивлявся присутніх, хтось смикнув його за рукав куртки. Це була Зоя — у розкішній чорній сукні, прикрашеній діамантовою брошкою, на високих підборах і зі святковою укладкою. Від неї долинав тонкий аромат вишуканих парфумів, і Шульцу знову на мить здалося, що вона схожа на його перше велике університетське кохання.
«Вітаю вас, пане журналісте. Чим завдячую такому терміновому побаченню?», — спитала вона і ковзнула по ньому суто жіночим оцінюючим поглядом.