«Вибачте, що турбую вас напередодні свята, але справа таки невідкладна… Як ви ставитеся до того, що зараз відбувається навколо Нього? Вас ніщо не бентежить?»
«Навколо Нього?», — вона скривила розчаровану гримасу і повільно рушила в куток фойє, де було не так шумно. — «Знаєте, вся ця колотнеча і галас, що останнім часом захопили наше суспільство, підштовхнули мене до одного висновку. Вірніше, я й тоді розуміла все це — коли ми були з Ним разом, але просто не могла правильно сформулювати. А тепер мені все стало зрозуміло. Справа в тому, що саме я зробила Його таким, яким Його тепер змальовують засоби масової інформації і бачать Його прихильники. Усі Його досягнення, всі успіхи — це моя робота, і тільки моя. Уся Його творчість — про мене, бо по-справжньому надихала Його тільки я! Я щодня дарувала Йому творчу свободу і натхнення, радість і кохання, пристрасть і шал, це я повернула Його до життя з тієї духовної клоаки, де Він перебував до нашої зустрічі. Лише зі мною Він став по-справжньому щасливим, отримав сенс життя, пізнав радість творити і кохати. Тому Він — це я, і більш ніхто. Я — Його творець. Але я не прагну слави чи особливого вшанування, все це мені ні до чого. Я просто щаслива, що моє творіння тепер викликає такий захват у народу. Ви не уявляєте, який це кайф!», — Зоя, примруживши очі, посміхнулася туманно і розпусно, виклично пересмикнула оголеними плечима, і Шульцу навіть здалося, ніби вона цієї миті отримує оргазм.
Він не знав, що їй відповісти і заціпеніло стояв навпроти неї, не маючи сил відірвати погляд від її млосної посмішки. Зоя знову заговорила першою:
«Безсумнівно, це було найголовніше творіння мого життя. Принаймні, одне з головних. Але я була б не проти повторити цей успіх. І вже міркую над своїм наступним експериментом…», — вона кокетливо повела мармуровим плечем, облизала рожевим язичком звабливі губи і повільно рушила, гойдаючи пухкими стегнами, до натовпу колег, які вже гукали її до бенкетної зали на святкування.
Полишивши занадто святковий боулінг-палац з майже фізичним полегшенням, Шульц одразу набрав номер Його Анни, але металевий голос автовідповідача повідомив, що абонент зараз не може прийняти цей виклик. Знову голосно вилаявшись, він сів до маршрутки і попрямував до Медіа-центру. Однак його метою була не власна редакція, а Арсен, з котрим він побився і який нещодавно давав інтерв’ю телевізійникам. Він ще сподівався впіймати колишнього супротивника на роботі.
Шульцу пощастило — прямо на виході з Медіа-центру, де вони колись і побились, він зустрів цього похмурого високого чоловіка з густою чорною бородою і розкосими східними очима, що пронизливо і хижо блищали над опуклими вилицями. Заступивши йому дорогу, Шульц важко дихав і погрозливо мовчав, не знаходячи наразі потрібних слів, аби висловити своє обурення. Лише стиснуті кулаки видавали всі його емоції. Проте Арсен зробив вигляд, ніби не впізнав колишнього партнера зі знищення вхідних дверей і обійшов його стороною. Шульц наздогнав бороданя за кілька кроків і схопив за рукав пальта.
«Стривай-но, чоловіче, у мене є до тебе розмова… Так що, кажеш, це ти писав замість Нього всі твори? Виходить, це ти автор отих пісень, романів й поетичних збірок?»
«Я вас не знаю. А тому не маю жодного бажання з вами спілкуватися», — відмахнувся від Шульца Арсен і рушив далі.
«Ні, так не піде… Я не буду битися, якщо ти за це переживаєш, я просто хочу почути — то це ти автор всіх Його творів?»
Арсен зупинився, подумав кілька секунд і обернувся до Шульца:
«Так. Я автор всіх тих творів. Але я не просто їх автор. Я — це і є Він», — сказавши це, бородань стрімко пішов геть.
Шульц розсміявся — нестримно, божевільно, голосно. Він реготав кілька хвилин поспіль, так, що аж раптом задихнувся від нестачі повітря і закашлявся. Потім він різко замовк і дикувато озирнувся довкола. На вулиці стрімко вечоріло, заклопотані останніми передноворічними приготуваннями перехожі не зважали на нього, кваплячись подолати остогидлу дистанцію між роботою і домівкою. Постоявши так трохи у важкому затьмаренні, Шульц нарешті отямився, дошкандибав до лавки біля пам’ятника відомому поету, завалився на неї так, ніби випробовував на міцність, і знову витяг свій телефон. Він набрав номер Його найближчого друга Атанаса:
«Привіт! Мені з тобою треба негайно зустрітися. Це стосується Його!»
«Слухай, старий, якщо хочеш побалакати, приїжджай до нас на репетиційну базу — сьогодні у нас остання в цьому році репетиція, заодно й відзначимо свято, що наближається. Запам’ятовуй адресу…»