«Добридень, земляки! Від усієї душі я вітаю вас у цей щасливий і святковий день! Ми всі зібралися тут, аби ще раз згадати ім’я нашого славетного митця, твори якого назавжди залишаться в наших серцях. Наша команда вирішила ініціювати подання на керівний орган міста, аби наступний рік було оголошено роком Його пам’яті!», — за порадою своєї прес-секретарки кандидат у мери зробив значущу паузу, аби люди привітали його слова гучними оплесками. Нахилившись до неї, він ствердно кивнув і продовжив, — «І ось що я вам скажу: чим більше я дослухаюся до думок нашої молоді, чим більше я заглиблююсь у її проблеми та інтереси, тим більше розумію — Його твори відображають прагнення і бажання всіх нас! Він завжди писав про нас і для нас, Він сам був одним з нас! Тож тепер ми всі маємо право називатися Ним! Бо всі ми є частинкою Його великих творів, Його душі, Його життя, а, значить, їхніми повноправними співавторами! І я перший кажу вголос: Він — це я!», — помітивши, що його слова викликали деяке хвилювання серед присутніх, кандидат у мери швидко додав, — «І коли наша команда рано чи пізно прийде до влади, ми доб’ємося, аби кожен з вас також міг з гордістю називатися Ним! Бо ви маєте на це повне право! Я і моя команда...», — проте договорити він не встиг. З натовпу у його бік несподівано вилетіло яйце і влучило прямо в груди кандидату, розтікшись жовтогарячою плямою по його дорогому шкіряному пальті.
На мить завагавшись, кандидат все-таки вирішив, що йому боляче, і, підкотивши очі, впав на руки двох своїх секьюріті. Інші двоє міцно зімкнули плечі перед кандидатом, щось горлаючи у свої рації і хапаючись вільними руками за боки піджаків, де, вочевидь, знаходилася зброя. Підкошеного яйцем кандидата швиденько віднесли до броньованого джипу і незабаром він та його команда зникли з місця, ніби їх і не було. Заскочені несподіваною пригодою телевізійники кинулися знімати натовп, шукаючи камерами ймовірного винуватця яйцевого замаху, в народі зчинився галас й сміх, дехто несамовито аплодував — чи то сміливцю, який не убоявся перервати полум’яну промову кандидата у мери, чи то артистам, які з гітарами в руках вже танцювали від холоду на виході з підвалу. Ольга із Зомбі, підскочивши до мікрофонів, намагалися заспокоїти людей, звукорежисер голосно ввімкнув у колонках записи Його групи, а між глядачами почали вертітися, вимогливо заглядаючи в очі, підозрілого вигляду сірі чоловічки у однакових благеньких пальтах і капелюхах — вочевидь, таємні агенти різноманітних спецслужб, які останнім часом на диво активізувалися і складали трохи не чверть усіх присутніх на подібних збіговиськах.
Шульц, піднявши комір куртки, відразливо сплюнув під ноги одному з таких «сіроманців» і рішуче пішов геть. Останнє, що він почув з боку підвалу, були істеричні вигуки керівників фан-клубу:
«Всі ми — це Він! Він живе у кожному з нас! Подивіться на себе, спробуйте зазирнути углиб своєї душі, і ви побачите, ви зрозумієте, що Він — це ви! Це ж очевидно, це просто і зрозуміло, варто лише уважно прислухатися до себе і відкрити свою душу...»
Не зупиняючись, Шульц йшов пішки крізь вологу заметіль, що помітно посилилася, аж до самого дому. Він йшов і напружено думав, що сталося з усіма цими людьми, що відбулося за такий короткий проміжок часу, змінивши, перевернувши з ніг на голову цілий світ, що за хвороба вразила це і так хворобливе суспільство? На всі ці питання він не знаходив відповідей, його думки змішалися в суцільну в’язку і доволі несмачну кашу, яка клекотіла на великому полум’ї його душевних сумнівів, вихлюпувалася назовні із просмаленого казана його голови, обпікала все навкруги смердючим клейким нерозумінням.
Отямився Шульц вже біля свого дому, і то лише коли ледь не наштовхнувся на худорлявого низенького чоловіка, що різко затулив йому дорогу. Шульц відірвав погляд від засипаного свіжим снігом асфальту і впізнав таємничого незнайомця з лікарні, що називав себе Посвяченим.