Він дозволив їй поцілувати себе в губи, але не поспішав відповідати на її ніжності. Він стояв, запхавши руки в кишені куртки, і впритул, незмигно дивився на жінку, що всім тілом линула і тулилася до нього, очікуючи взаємності. Вона покривала його обличчя шаленими поцілунками, міцно притискала до себе, шукаючи своїми теплими долонями частинки його незахищеного одягом тіла. А він дивився на неї і мовчав. Всередині він відчував нестримну радість, що розливалася тілом, немов перші весняні промені сонця, затоплювала його єство, мов тепле море, з яким чекав зустрічі цілий рік, і яке, нарешті, обережно й спершу нерішуче торкається твоїх пальців, ніби соромлячись, ніби перевіряючи тебе на взаємність, ніби боючись втратити тебе назавжди. Радість ця не мала меж, від неї ставало водночас солодко і гірко, а душу охоплювало відчуття бажаного неспокою, від чого тіло починало труситися, як у пропасниці, і кожною своєю клітинкою відчувало таке близьке і вже непереборне переродження.
Зробивши майже надлюдське зусилля, він змусив себе вийти з трансу і обдивився навколо, ніби у галюциногенному маренні побачивши надміру рухливі тушки переповнених штучним щастям манекенів, що металися і снували довкола, створюючи щільну завісу на шляху до тиші й спокою. Їхні схожі на неживі воскові маски обличчя, перекошені від вичавленої з останніх сил радості, їхні болісні гримаси, застиглі у надлюдській спробі посміхатися по-справжньому, їхні божевільні скляні очі, вирячені назустріч брезклій святковій невідомості, їхні роззявлені у нападі загального істеричного крику горлянки заповнили весь простір довкола, затьмарили небо, засмерділи повітря, заступили вітер, отруїли ненаситним ревінням весь світ. Зблискуючи гострими іклами, вони лиш на мить виринали з пітьми і одразу ж зникали в ній, поступаючись місцем іншим людським оболонкам, з яких давно щезли душі.
Якоїсь миті він гостро відчув, як ці слаборозвинуті примітивні істоти, що метушаться навколо, заважають йому дихати, відгороджують від нього небо, з якого він тепер щосили висмоктував кожен свій подих. Схопивши Анну під руки, він потягнув її геть звідси, туди, де натовпи оскаженілих від святкування людей розріджувалися в пітьмі мовчазного парку, де танули в імлі осиротілі зимові дерева й кущі, де в’їдався в повітря й легені вогкий жовтавий туман. Жінка, не сперечаючись, майже бігла слідом за ним — вони спотикалися об биті пляшки та інше святкове сміття, ковзали у розкислих від бруду і снігу калюжах, затуляли обличчя від спалахів численних феєрверків, скрикували від несподіваних сутичок з рухливою пітьмою навколо них, але вперто тікали від цього хаосу, що ніби раптом ожив і вихлюпнувся у світ з велетенського саркофагу, де спочивав багато мільйонів років.
Затягнувши Анну в паркові хащі, він нарешті зупинився, важко переводячи подих. Не зважаючи на кілька ледь живих тіл, що, погойдуючись, відливали надлишки рідини зі своїх організмів під деревами довкола них, він різким рухом розстібнув пальто на Анні й запустив долоні під її тоненьку кофточку, із пекучою насолодою відчуваючи тепло її оксамитової шкіри. Анна дихала важко і глибоко, і з кожним його доторком її віддих ставав дедалі шаленішим. Не тямлячи себе, вона почала звільняти його від куртки, прагнучи також насолодитися його тілом. Вона вкривала його палкими поцілунками і шепотіла якісь нерозбірливі слова, а він намагався швидше дістатися до її сокровенного жіночого єства.
Цієї миті вони почули поруч якесь небезпечне шарудіння і чийсь низький голос:
«Опа-ча! А що це ви тут робите?!», — від несподіванки Анна скрикнула і відсахнулася, а він за кілька кроків перед собою побачив кремезного чолов’ягу, що хитався, тримаючись за дерево, і відсьорбував горілку прямо з пляшки.
Раптом він рішуче ступив до чоловіка і владно поклав йому руку на плече. Від несподіванки той випустив з рук пляшку і вона з болісним бульканням впала на землю. Він кілька секунд дивився прямо в очі нахабному волоцюзі, допоки той не прошепотів:
«Вибач мені, я просто не впізнав тебе! Я не хотів вам завадити, заради Бога! Пробач мені, якщо зможеш!»
«Іди звідси...», — він легко штовхнув чоловіка в плече, і той, прихиляючись до землі, рушив геть, наче побитий собака. А він так і стояв, напружено дивлячись у пітьму, поки до нього не підійшла Анна.
«Що ти йому сказав?»
«Нічого. Він просто впізнав мене... Не дивуйся, тепер всі будуть поступово впізнавати мене», — він обернувся до жінки і вперше за весь цей час посміхнувся. Якраз цієї миті місто вибухнуло тисячами вогнів — настав Новий Рік...