«Я приведу безліч ваших прихильників на те місце і в той час, коли ви скажете. У мене все готове до вашого повернення!»
«Це добре. Це дуже добре!», — він поплескав Посвяченого по плечі і задоволено посміхнувся, піднявши голову до сірого неба, з якого знову пішов сильний сніг.
Із цього несподіваного зачудування його вивів телефонний дзвінок. Він машинально приклав трубку до вуха і відповів на виклик.
«Алло! Вибачте, що турбую вас у ці святкові дні, але ситуація того вимагає. Це Максим Борсук, пам’ятаєте, я підвозив вас додому після новорічної ночі і ви ще на моє прохання розповіли кілька цікавих історії для моєї дочки?»
«Так, звісно, пам’ятаю», — мляво відповів він, продовжуючи думати про щось своє.
«Заради Бога, ще раз вибачте мені за те, що телефоную, але... Я маю до вас ще одне божевільне прохання».
«Я слухаю — кажіть, що за прохання?»
«Мені незручно просити про це, але, розумієте, тут така справа... Я ж говорив вам минулого разу, що моя донька — ваша велика прихильниця. Я тоді переказав їй ваші історії, передав від вас вітання. Вона цілий день була у піднесеному настрої, щиро раділа, телефонувала і розповідала про це всім своїм подругам, і навіть стала почуватися трохи краще. Справа в тому, що вона хвора, дуже хвора.... Це ще з дитинства, але останнім часом хвороба прогресіє і зараз донька практично не встає з ліжка. Їй навіть довелося покинути школу. Її ще можна врятувати, але лише за кордоном, чим, власне, я зараз і займаюся — шукаю кошти на операцію. Наші лікарі лише розводять руками.... І коли я розповів їй про нашу зустріч, вона наче ожила, до неї навіть повернувся гумор, вона почала жартувати і знову виказувати інтерес до життя! Я обіцяв їй незвичайний новорічний подарунок, але ще не знайшов його. І ось мене осяяла божевільна ідея — а чи не змогли б ви приїхати до нас, бодай на кілька хвилин зазирнути до моєї доньки та просто сказати їй кілька теплих слів? Вона була б страшенно щаслива! Розумієте, скільки б важила для неї зустріч з вами? Можливо, це навіть допомогло б їй протриматися у гарному настрої до того часу, коли доведеться їхати закордон. Звичайно, я особисто заберу вас там, де скажете і коли вам буде зручно, і відвезу потім, куди скажете, якби тільки ви знайшли кілька хвилин для моєї доньки! Я дуже вас прошу...», — Максим Борсук замовк, чекаючи відповіді.
«Гаразд. Нічого божевільного, як на мене, тут немає. Якщо мій візит справді допоможе — давайте спробуємо! Можемо зробити це прямо зараз — у мене якраз є трохи вільного часу».
«Дякую вам! Тоді я вже мчу. Дочекайтеся мене!»
За півгодини він знову їхав на передньому сидінні лискучого авто, але цього разу його співбесідник був мовчазний і зосереджений на єдиній меті — чимшвидше довезти цю відому людину до своєї доньки.
Невдовзі вони під’їхали до великого двоповерхового будинку на околиці міста, якраз біля нового кладовища, що було дуже символічним, зважаючи на сферу діяльності власника лискучої машини. У воротах їх зустріла дружина директора бюро ритуальних послуг — скромна і тиха жінка з коротким темним волоссям і сумними очима, та великий білий «кавказець», який був на диво привітним і вільно пересувався доволі великим внутрішнім двором. У передпокої дружина Максима Барсука допомогла їм роздягнутися і провела гостя на другий поверх, де в одній зі спалень на великому ліжку напівсиділа змарніла й втомлена хворобою, але доволі симпатична дівчинка років дванадцяти з неймовірно блідим обличчям і величезними глибокими очима. Вона, важко дихаючи, читала якусь книжку, і, вочевидь, не підозрювала про його появу в їхньому домі.
Він обережно зайшов до її кімнати і майже підкрався до ліжка. Лише тоді вона звела на нього очі і повільно випустила книгу з рук. Її батьки, що весь цей час стояли у дверях, вирішили не заважати їхньому спілкуванню та непомітно зникли. Він присів на край ліжка і запитально поглянув на дівчинку.
«То як тебе звуть? Давай-но знайомитись», — чомусь через силу вичавив він з себе.
«Мене звуть Аліною, а тебе?», — дівчинка все ще без будь-яких емоцій дивилася на нього, так, ніби не впізнавала.
«Мене?», — це питання заскочило його зненацька і він помітно розгубився. Вмить відчув, як у нього затремтіли руки, нервово забігали очі, а спиною раптом заструменіли кілька потічків неприємного холодного поту. У голові ворохобилися лише уривки якихось нечітких старих думок і нічого нового туди не лізло. Кінець-кінцем його погляд зупинився на книжці, яку читала дівчинка. Це була Його книга — та, що вийшла якраз після Його зникнення: «Гра у себе самого». Побачивши книгу, він нарешті зміг опанувати себе і знову подивився на дівчинку. — «Твій тато сказав, що тобі невдовзі доведеться їхати на лікування до чужої країни, тому ми з ним вирішили зробити тобі невеличкий сюрприз — і ось я тут», — єдине, що зміг він сказати і знову приречено замовк.