Шульц полюбляв бувати в таких місцях, але водночас і боявся. Йому здавалося, що варто кілька днів поспіль навідатися в це місце, і він назавжди стане його заручником, таким самим сумирним лизуном пропахлих рибою пивних бокалів, як і десятки тутешніх завсідників. Не те, щоби він зовсім нікуди не ходив, навпаки, після роботи його нестримно тягнуло до людей, до таких самих, як він, самотніх шукачів світла й тепла. Але, знаючи свої слабкості, він намагався обмежувати себе у небезпечних бажаннях і останнім часом волів залишатися вдома на самоті, читати книги, або тупо, без жодного інтересу дивитись у мерехтливий екран телевізора. Проте деколи він уже не міг опиратися бажанню «вийти в люди», і тоді йшов до найближчого, дуже схожого за атмосферою генделику, і напивався там з першими-ліпшими п’яницями.
Зайшовши на «знайому» територію, Шульц обвів поглядом присутніх. Майже всі столики в середині бару були зайняті завсідниками, чиї обличчя навіть здалися йому знайомими, хоча останнього разу він був тут доволі давно. Що це були саме завсідники, не виникало жодних сумнівів — здебільшого, вони пили горілочку, запивали пивом, і грали у карти та нарди, часто і голосно вигукуючи ім’я барменші Лєни. Та зосереджено курила і дивилася старенький телевізор, мляво кокетуючи з кількома особливо відданими «шанувальниками» закладу. Оскільки співрозмовника ще не було — він подзвонив і попередив, що трохи затримається — Шульц замовив собі бокал пива і всівся в найдальшому кутку, мружачись під жовтуватим світлом несправної лампи, що блимала якраз над його головою.
Міркуючи над своєю першою статтею про Нього, Шульц замислився й не помітив, як до нього підсів великий кудлатий чолов’яга, схожий чи на байкера, який після тривалого і важкого переїзду щойно зліз зі свого «Харлея», чи на призабуту рок-зірку з обкладинки давнього глянцевого журналу.
«Хелло, бой! Це ти шукав зустрічі зі мною?» — грубо спитав він у Шульца, вирвавши того з напівзабуття. Трохи злякавшись несподіваного вторгнення у свої думки, журналіст забарився з відповіддю, і, відсьорбнувши холодного пива, мовив:
«Ну якщо ви — Атанас, то тоді так, це я».
«Так, старий, я — Атанас. А ти — отой журналіст, що вирішив написати про Нього статтю?» — чи байкер, чи рок-зірка набив дорогим тютюном свою велику вигнуту люльку, підкурив її спеціальним довгим сірником і випустив у повітря густі клуби сизуватого запашного диму.
«І статтю, і, можливо, цілу книгу, але це — згодом. Розумієте, мене дуже зацікавила Його особистість, Його образ, ця масштабна фігура, яка, мені здається, дійсно гідна цілої книги. А ви, як Його найближчий друг, можете мені в цьому допомогти», — Шульц машинально потягнувся до кишені куртки, в якій все ще лежала недокурена пачка цигарок, але вчасно згадав, що намагається кинути палити, тому стримав себе, і замість цього дістав свій диктофон і блокнот з ручкою.
«Добре. Так що все-таки тебе цікавить найбільше?», — цілком серйозно спитав Атанас.
«Усе. Мене цікавить все. Але, по-перше, скажіть, чому ви призначили зустріч саме тут?»
Атанас широко усміхнувся і обвів поглядом приміщення бару, по якому хмарами плавав густий цигарковий дим, за столами лунали гучні крики відвідувачів, а за одним навіть починалася сварка. Витягнувши з рота люльку, якою він постійно попихкував, Атанас сказав:
«Розумієш, Він не любив різних гламурних ресторанів і кафе, хоча мав можливість бувати і в таких закладах. Оскільки по роботі Він часто обертався поміж різного роду багатіїв та олігархів, Його також постійно запрошували до так званого вищого світу, але насправді Він його ненавидів і намагався оминати. Хоча, правду кажучи, інколи все ж бував почесним гостем на різних гламурних вечірках, тусе і сейшняках. Можливо, Він ходив туди заради нових вражень, а, можливо, аби потім посміятися з усіх цих піжонів. Але, здебільшого, Він віддавав перевагу спілкуванню з такими ось покидьками і невдахами, так би мовити — з простим народом», — Атанас жестом показав журналісту на відвідувачів бару, — «Це може здатися дивним, але Він навіть пив із різними бродягами і безпритульними у найпаскудніших шалманах — деколи просиджував там цілими днями, спілкувався зі звичайними мужиками, роботягами, пенсіонерами і навіть з блатними та бандитами. Водив дружбу, якщо це можна так назвати, з багатьма незрозумілими і підозрілими персонажами. Ми з друзями також не цураємося подібних барів і компаній, і не раз були учасниками цих спільних пиятик, у тому числі — і разом із Ним, але Він інколи просто вражав своєю здатністю притягувати, як магніт, різних малознайомих п’яниць, бомжів і злиднів. Вони буквально тягнулися до Нього, як до... світла, чи що? А інколи навпаки Він міг несподівано з’явитися у найбільш вишуканих товариствах, на якихось прогресивних вечірках, на званих вечерях та офіційних прийомах, у найдорожчих клубах, куди Його запрошували такі персони, що нам з тобою й не снилися! Але всього цього, як я вже сказав, Він не любив, і зазвичай дуже швидко звідти линяв, одразу заходячи в якийсь прокурений шалман поруч, і відпочивав там душею».