Яке хвилювання мешканців старого будинку з башточкою я викликав своєю блискавичною і несподіваною появою! Розчинивши двері навстіж, я майже бігом кинувся сходами до лабораторії і розгублено завмер біля дверей.
Все навколо було поприбирано. Зметено пилюку з усіх книжок, зі столу, з усіх речей. Протерто шибки, повішено білі вишивані завіски. І всі листи про долю людини, принесені літучими листоношами, виметено!
Минали хвилини, може, збігла година, а я й досі не міг отямитися.
— Ну вже й постаралась я для вас і для Поліни Олександрівни. Ач, як підлога блищить! Двері лишились відчинені, а я сьогодні вільніша була і зранку сюди — з віником, з ганчірками, з гарячою водою. От і постаралася по-сусідськи, — казала Явдоха Василівна, задоволено оглядаючи лабораторію, що невпізнанно змінила свій вигляд. — Ось лише підлога не зовсім просохла. А скільки сміття було! Самої комашні, вважай, ціле відро спалила!
Я сиджу на краєчку стільця в кутку лабораторії. Як міцно пахне свіжовимитою, напівпросохлою підлогою! Як стійко тримається запах мокрого віника, яким довго шарували дошки підлоги — шарували, аж поки вони стали зовсім білі. Чисто. Біло. Світло. Ані сліду, ні порошинки не лишилося від тієї людини, яка тут жила, робила винаходи і кудись звідси пішла. Все підметено, вимито і навіть повішено білі завіски. Як вони колишуться, як непокоять, дратують мене!
Ось тобі й маєш крильця… спинки… шовковинки… позначки… мікрофотографії.
Я підвівся з стільця. Ступив крок до вікна.
— Не наслідіть, громадянине! — мовила Явдоха Василівна. І я почув, як вона стиха сказала до Поліни Олександрівни: — Ненормальний він, чи що? Прибіг немов очманілий, а сам усе мовчить!
Поліна Олександрівна нічого їй не відповіла.
Я й сам розумів, що все вийшло щонайменше по-дивному.
Повільно йшов я з лабораторії дерев’яними сходами. Виходячи, оглянувся. Там, на горішньому східці, біля розчинених дверей лабораторії стояла, прихилившись до одвірка, стара сива жінка і мовчки дивилася мені вслід.
Сусідка Явдоха Василівна, зачиняючи за мною двері, сказала:
— Треба бути акуратнішим, громадянине!
СТАРИЙ АКТОР
І відразу ж стало так нудно, ніби на світі нічого немає. Лише білі завіски на вікнах та свіжовимиті підлоги, що пахнуть віником.
День був яскравий, жаркий, гуркотів світлом і барвами, а на душі була така млява гіркота! Тяжко, коли спізнюєшся, і прикро, коли вчасно не зробиш того, що міг зробити.
Тепер мені стали незрозумілі та жвавість, швидкість вражень, та зміна почуттів — все, що володіло мною ще годину тому. Я пішов на вокзал і купив квитка: завтра о десятій годині вечора поїду з Ченська. Можливо, це буде той кур’єрський поїзд, який затримав нас у дорозі тієї ночі, коли я вперше почув про лікаря.
Ось і готель. Гостинно виблискують шибки вікон у промінні призахідного сонця. Ключ від мого номера, як завжди, висить на гачку в скляній шафці — над головою чергової. І, як завжди, чергова читає книжку. Почувши, як я беру ключа, вона, за своїм звичаєм, не відірвала погляду від книжки.
— А, це ви, з сьомого номера?.. “Ну, добре ж!.. — прошепотів він здушеним від гніву голосом. — Сюди! Швидше! Ану! Виймайте вашу шпагу! Хай бруківка зачервоніє від крові одного з нас…” Га? Ви з сьомого номера? Ви ще не поїхали? Пробачте, я читаю Гюго. Тут Есмеральда. Такий жаль… Скільки днів ви пробудете у нас ще?
— Скільки днів? Я завтра їду.
— Ах! — Вона рішуче відклала книжку. — Мало не забула: вас питав якийсь дивний дідуган. У оксамитовій куртці, сандалі на босу ногу. Щось мугикав собі під ніс. Пішов. Повернувся. Знову пішов. Хто він, сказати до ладу не захотів. Відповів якось дивно: вас він не знає, і ви його не знаєте, але справа у вас спільна. І дуже важлива. Тому він сьогодні неодмінно прийде.
— Ось маєте таємницю! Зовсім як у старих романах! — сказав я.
— Таємниця? В нашому містечку?! Ах, якби зараз були фатальні таємниці! Але ж вони лишилися тільки в романах… — Чергова по готелю замріяно й сумно глянула у вікно й вигукнула: — Він! Це він!
— Хто?
— Той, що приходив. Гляньте! По тім боці вулиці йде. Сюди подивився.
— Покличте ж його!
— Пішов! Але не турбуйтеся! Він обіцяв прийти.
“Який довгий день був сьогодні, — подумав я, стомлено опускаючись у крісло в своєму номері. — Вранці — щаслива впевненість: ось тільки дійду до лабораторії — і відразу ж узнаю всю правду, прочитаю під мікроскопом усі листи Думчева. Вдень — почуття збентеження й сорому: взявся за діло, а з ділом не впорався. А ось тепер, увечері, — чекання. Ні, не чекання, а якась мимовільна цікавість: хто ж той невідомий, що чекав на мене і обіцяв прийти? Все сьогодні не так, як треба”.
В коридорі почулися кроки. Дедалі ближче. Хтось постукав у двері.
— Ввійдіть!
Це привітна буфетниця принесла чай, печиво. Поставила на стіл. Усміхнулась. Пішла. Знову стало тихо. А де ж той невідомий? Уже пізно. Нащо він мене розшукує? Подивився у вікно: людська тінь відокремилася від будинку на тому боці вулиці. Чоловік перейшов вулицю і попрямував просто до ганку готелю. Це він! Незнайомий, на якого я чекав.
Почувся чіткий, твердий стукіт у двері… Переді мною стояв високий на зріст чоловік з сивою кучмою волосся; обличчя його було чисто виголене і відсвічувало легкою синявою. Чорна оксамитова куртка. Галстук на білосніжній сорочці пов’язано “метеликом”. На босих ногах сандалі.
— Хто ви? — спитав я. І сам не впізнав свого голосу: він мені видався хрипкуватим, наче я говорив у лихоманці. — Хто ви? — повторив я, докладаючи сил, щоб опанувати себе.
— Зараз, зараз відрекомендуюсь, — відказав незнайомий. — Я дещо схвильований і не знаю, з чого почати…
У відповідь на моє запрошення він легко присунув крісло і сів навпроти мене… Запала напружена мовчанка.
— Так от… — почав незнайомий. — Так от… Думчев, лікар Думчев… його таємниче зникнення… Хіба не цим ви зараз схвильовані? Випадково довідався про ваші пошуки. Так от… Я близько знав Сергія Сергійовича. Він врятував мені життя.
— Даруйте, але хто ви?
— Хто я? Що скаже вам моє прізвище? Анічого. Втім, колись, багато років тому, ім’я актора Орлова-Заокського знали в різних містах. Авжеж! Я був актором. Чи знають наші молоді люди, як за царських часів антрепренери наймали акторів за копійки, як їх сортували — у випадкові трупи, як їм заманеться, об’єднували, як занапащали акторські таланти? І акторське життя котилося у возах курними шляхами, гойдалося в тісних вагонах повз випадкові станції, гинуло в брудних заїздах, у запльованих дешевих номерах. І кожного вечора, кожної ночі одне й те ж саме: коло рампи гасові чадні лампи та щемливий біль у серці: граєш не те, чим сам живеш, чим мучишся і чим тривожно й боязко живе глядач, який заплатив свою трудову копійку, щоб почути від тебе правду в напівтемному залі.
На очах у актора показалися сльози.
— Пробачте, я кажу не те. Так от, за тих далеких часів я опинився в лікарні, де лікував хворих Сергій Сергійович Думчев.
Старий актор трохи підвівся і повільним, урочистим жестом простягнув мені перев’язаний голубою стрічкою великий рукопис, згорнутий трубкою: