Поліна Олександрівна сплеснула руками:
— Яка країна?
Але Думчев не дочув.
— Біжу в готель! Вибачитись і сказати два слова.
Отже, ми розминулись.
Я йшов у цей час із бібліотеки до готелю: треба взяти чемодан — і на вокзал!
“Не забути б перекласти речі в чемодані. Рукопис… Обидва примірники… на самий спід”, — подумав я, вже підходячи до готелю.
Дощ припустив. З моря насувався туман.
Готель. Ключа у шафці на звичайному місці не було. Він стирчав у дверях. Я відчинив двері до свого номера і завмер.
Яскраво горіла лампа. Було тихо. Та де ж рукопис Думчева?
На столі його не було.
Він зник.
ДІВЧИНА, ЩО ЧИТАЄ РОМАНИ
— Товаришко чергова Хто був у моєму номері?
Мовчання у відповідь. Дівчина й далі читала.
Я підійшов, поклав руку на книжку І прикрив сторінку.
— Ох, це ви!.. — нарешті підвела на мене очі чергова. — Якби ви знали, який це чудовий роман!
— То хто ж був у моєму номері?
— Хто був!.. Я дала ключ від сьомого номера тому громадянинові з Москви… Він увесь час від’їжджав, від’їжджав, але так і не поїхав. Потім знову сказав: “Я їду” — І знову повернувся.
— Ви кажете про мене! Я ходив до бібліотеки. Ключ здав вам. Допіру повернувся, а ключ у дверях стирчить. Кому ви давали ключ? Хто вам його не повернув?
— Ой, виходить, то були не ви?.. “Герцогиня підвела свої дивні голубі очі: “Віконт! У звуках ваших фатальних слів…”
— То ви не знаєте, хто був у моєму номері?
— Пробачте!.. Згадала!.. Якийсь поважний чоловік приходив до вас… От я й дала йому ключ. Що ж, йому у коридорі чекати? Чемний такий! Нічого поганого від таких не буває.
Я махнув рукою, повернувся в номер і тільки тут помітив записку на столі:
“Мій друже! Чи знаєте Ви, з якою радістю я йшов, майже біг до Вас! Яке світле свято було в мене на душі! І ще: я хотів додати аркуш-другий до мого конспекту. Але панночка, яка чергує в готелі, видалася мені трохи неуважливою особою, і я не наважився залишити їй свої аркуші.
В номері Вашому на столі побачив свій рукопис, почав підкладати нові аркуші і тут прочитав Ваші помітки на полях. На якусь мить впав у розпач. Але опам’ятався. В конспекті моєму нема помилок! Чимало таємниць розгадав я і чимало відкриттів зробив у Країні Дрімучих Трав. Але з них я вибрав ті, які дорожчі і ближчі моєму серцю і найважливіші для науки.
Ах, мій молодий друже! Ви, Ваше покоління, — чи знаєте Ви, які важкі, які нестерпні були часи тоді, коли я був молодий? Яким самотнім я себе почував!
А потім на довгі роки Країна Дрімучих Трав…
Жити мені залишилось недовго. Я старий.
Зараз мені дуже тяжко. Я хочу залишитися сам.
Трохи побуду на самоті. Самотність поверне мені душевну рівновагу. Отже, ми не скоро побачимось. Та й Вам час від’їздити… Прощавайте!
А я ж Вас полюбив.
Ваш Сергій Думчев”.
Я пішов, майже побіг до Думчева. Але лабораторія була порожня. В грубці догоряв вогонь. Біля грубки валявся обгорілий аркуш. Це, очевидно, було все, що залишилося від конспектів Думчева. Поліна Олександрівна була внизу, у своїй кімнаті.
— Сергій Сергійович узяв парасольку і кудись квапливо пішов. Я гадала, що він знову пішов до вас. Адже перший раз він вас не застав. Де ж він? Такий туман! Дощ!
ЗУСТРІЧ У ТУМАНІ
Цієї ночі на море впав туман. Яка темінь! Вогко, неприємно, холодно. У сивій, густій сітці дощу загубився шлях до селища наукових працівників.
Чому я кинувся сюди, шукаючи Думчева? Сам не знаю! Можливо, тому, що цією дорогою я з Думчевим повертався до міста.
Думчев хоче залишитися на самоті? Нехай! Але стара людина, яка не знає ні нових вулиць цього міста, ні шляхів до міста, — і сама в тумані, під дощем…
До краю стурбований, у розпачі, картаючи себе за те, що так недбало повівся з рукописом Думчева, але все-таки з надією, з останньою надією, що він десь тут, поруч, на цій дорозі, — я поспішаю, шукаю, кличу:
— Думчев! Думчев!..
Мій плащ і костюм змокли, струмки води текли на комір.
А я все йшов і гукав:
— Думчев! Думчев!
— Ге-ей! Хто кричить? Віз у тумані мало не наїхав на мене. На возі-двоє людей. Я розпитав їх, хто такі, і довідався: це був Микола Сєнцов, учень сільськогосподарського технікуму, і санітар з міської лікарні.
Питаю:
— Чи не бачили ви на цій дорозі старою чоловіка?
І ось що розповів мені Микола:
— Години дві тому в тумані я мало не наїхав на чоловіка, ось як на вас зараз. Стрілка — моя коняка, відразу зупинилася. Чоловік відійшов убік. Я присвітив електричним ліхтариком і бачу: старий, невисокий на зріст, під великою парасолькою. Схожий на нашого викладача хімії. Тільки той в окулярах. Я й кажу йому:
“Громадянине, сідайте! Підвезу!”
Він сів. Поїхали поволі. Зовсім недалеко від’їхали, а дідусь цей уже хоче злізти з воза. Я йому допоміг.
“Дякую, — каже, — юначе. Я вже приїхав”.
“Куди, — думаю, — він приїхав? Житла тут не видно, дощ”. Громадянин цей звернув кудись убік, потім знову вернувся на дорогу, іде-бреде… Я поїхав поряд з ним, але він мене не помічає. Голосно сам із собою розмовляє. Потім із дороги кудись звернув. І знову на дорогу повертається.
Думаю: “Як усе це зрозуміти? Що він шукає в такій темряві і в такий дощ?”
Я знову до нього:
“Громадянине, я можу ще підвезти вас!”
Сів, поїхали разом.
“За годину в селищі будемо, — кажу. — Зігрієтесь”.
“Мені не туди. Я скоро злізу. Альтанку пошукаю”.
“Яку там альтанку він шукає на дощі?” — подумав я і хотів засміятися, але згадав.
“То ви ту альтанку шукаєте, що за гаєм?.. Вона ж зовсім розвалилась. Ніхто туди й удень не ходить. А зараз дощ, ніч”.
А він усе в туман вдивляється. Нарешті я зрозумів: хвору людину везу. Може, професора якогось? Дбайливо прикрив йому плечі брезентом. Поїхали. Професор довго мовчав, потім почав розмовляти сам до себе. Про якихось дивних тварин з якоїсь неіснуючої країни. І знову замовк.
А дощ уже ллє як з відра. Я зіскочив із воза, на ноги йому поклав мішок з сіном, поправив брезент у нього на плечах.
“Спасибі, юначе! Ваші батьки добре виховали вас”.
Я кажу:
“Нема у мене батьків. Вони померли, коли я зовсім маленький був”.
“А хто ж виховував вас?”
Пояснюю:
“Ріс у дитбудинку. Потім ремісниче училище, а тепер я в технікумі. Взагалі, комсомол виховав”.
А він питає:
“Хто, хто? Як ви сказали? Не розумію…”
“Ну, — думаю, — треба швидше їхати. Він зовсім хворий”.
Зіскочив з воза. Черезсіделок підтягнув, попругу й супоню перевірив. Повернувся до воза, а громадянина мого й нема!
Тут я собі наказую: “В’язи собі, Миколко, скрути, але хворого знайди і до лікарні відвези”.
Завернув я Стрілку назад до міста, погнав просто до лікарні. Посадив на воза санітара — і назад… Оцього професора ми й шукаємо. Скрізь винишпорили. Треба в гаю пошукати… — закінчив свою розповідь Микола Сєнцов.
Туман начебто розвіявся, але дощ то вщухав, то знову лив.
Я залишив Миколу з санітаром на путівці й наказав їм чекати. А сам побіг з ліхтарем по алеї. Так, тут десь альтанка. В ній ми вдягалися. Чекали вечора…
Алея! Яка вона в темряві нескінченна!
А що, як Думчев заблукав, стомився, заснув десь або впав?
Ось і акація. Вона заслоняє вхід до альтанки. Я різко відхилив гілки, вони рясно оббризкали мене дощем. Мій ліхтар освітив напівзогнилі стовпи від столу і лавочки. Нікого…
Швидше до бази Райхарчоторгу! Мабуть, він там!
Яка тиша! Тільки стукотять краплини по дірявому даху альтанки. Та що це? Чи не причулося мені? Якесь зітхання.
Я оглянувся. Світло ліхтаря впало на стовп біля акації, і за ним, за цим стовпом, Думчев…
— Сергію Сергійовичу!
Він виглянув з-за стовпа і тієї ж миті відвернувся від мене.