Зрідка Михайло дозволяв собі заглядати в те «далі» і завжди бачив себе то в ролі управителя, то в ролі власника шахт.
Минали місяці, а війна з Радянським Союзом не починалася. Йшла поки що битва розвідок, війна без ліній фронту, напружена й жорстока, як ніколи. Бо річки Сан і Західний Буг ділили не просто дві країни. Між ними пролягла лінія розділу двох світів, двох ідеологій: соціалізму й фашизму.
Резерв для поповнення агентури гестапо й абверу був, власне кажучи, один: білогвардійські та петлюрівські недобитки. Вербувати декого з них було так просто, що гітлерівці навіть не дуже урізноманітнювали методи. До Голіцина теж підіслали старого його знайомого полковника царської армії Федорова.
— Я чув, йи хочете побачитися з батьками? — ніби ненароком спитав полковник.
— Питаєте в голодного, чи буде їсти, — озвався Михайло.
— То я можу, влаштувати вам це побачення.
— Жартуєте, чи в чародії записалися?
— Кажу без жартів, пане Голіцин: можна побували у Володимирі-Волинському. Доведеться лише заплатити за це. Ні, ні, не грішми, — поспішив запевнити Федоров, побачивши протестуючий жест співрозмовника. — Ви просто виконаєте на тому березі Бугу деякі конфіденціальні доручення німців.
— Диверсія? — напівзапитливо, напівствердно вигукнув інженер Голіцин і заперечно захитав головою.
— Ну, що ви, — втішив його Федоров, — хіба я став би пропонувати старому другові такі небезпечні обов'язки. Йдеться про збір звичайнісінької інформації. Просто приємне, тобто поїздку до батьків, поєднаєте з корисним. А після повернення ще й одержите за цю послугу чимало. Марками, друже, не злотими, а рейхсмарками.
Психологічно Голіцин для зрадництва визрів давно: стипендії в білогвардійських благодійних товариствах завжди лежали на денці келиха з антирадянською отрутою. Тому розмова на цю тему не була довгою.
У липні тисяча дев'ятсот сорокового Голіцин став гітлерівським шпигуном.
А ким був на той час Федоров? Дізнатися не важко. Саме йому присвячені два найтовщі досьє з архівних справ, які лежать перед авторами цих рядків.
…Сергію Олексійовичу Федорову, коли він завербував інженера Голіцина, минуло вже сорок дев'ять років. За сімейною традицією він закінчив юнкерське училище й був випущений хорунжим у 2-й Кубанський пластунський батальйон.
Першу світову війну почав уже сотником. Але через рік змінив рід військ: вступив до офіцерської повітроплавної школи.
Спеціальність ця на той час була рідкісною. Офіцери-повітроплавці завжди красувалися на виду в начальства. Навесні 1917 року Федоров одержує чин капітана. А влітку він уже підполковник, начальник групи морських повітроплавних загонів на Балтиці.
Десь за рік ці загони опинились у Києві. Аеростатів уже не мали. Та гетьман Павло Скоропадський залучив повітроплавців до свого опереткового війська. Вони прикрашали гетьманські паради.
Гетьман ніколи не забував, що він генерал-лейтенант почту Миколи II і, як відомо, стояв за «єдиную, неделимую». Монархіста і великодержавного шовініста Федорова це влаштовувало. Не подобалося тільки, що нашвидкуруч проголошений німецькими окупантами в Київському цирку гетьманом, Скоропадський, щоб зберегти зовнішній декорум «одевался под Богдана Хмельницького» і час від часу, як твердив Федоров, «играл хохла». В усякому разі білогвардійці були Федорову ближчі за жовтоблакитників.
Недовго думаючи, чкурнув Федоров на Кубань. Тут йому з радощів присвоїли чин полковника.
В листопаді двадцятого козачо-повітроплавний полковник утік з недобитками врангельської армії за море й опинився аж на острові Лемносі в ролі штаб-офіцера для доручень при голові Кубанського крайового уряду інженер-генералові Попові.
Цей, з дозволу сказати, уряд подовгу ніде не тримали. Своїх жебраків вистачало. З Греції він помандрував до королівської Югославії. Там реорганізувався. Кілька разів міняв свою «столицю», перекроював і перешивав штати, аж поки від самого уряду лишився пшик. І тоді довелося штаб-офіцерові при прем'єр-міністрі перетворитися на. звичайного «кухонного мужика».
Працювати? Ще й на кухні! Ні, Сергій Олексійович звикли ходити в білих рукавичках.
Пан полковник пускає в хід своє холостяцьке становище, вуса і мундир. У розставлені ним сіті Гіменея потрапляє Зоя Рейнс. З дружиною Федоров перебирається до її батьків у Берлін і відкриває ресторан. Та виявляється, що комерційного хисту бракує. До того ж і клопіт чималий. Треба шукати чогось іншого. Раптом Федоров дізнається про існування в Чехословаччині, в місті Подебрад, так званої Української господарської академії. Широко субсидовані урядами деяких капіталістичних країн та іноземними розвідками українські буржуазні націоналісти навіть видають слухачам академії стипендії.