— Ось вам на згадку про те, що ваші вчителі вміли цінувати здібних учнів…
Дякуючи за подарунок, радянський розвідник звертався в думці до тих, далеких тепер від нього, своїх справжніх наставників, яким (коли лишиться живим) передасть цю зброю на знак визнання ворогом високого класу радянської розвідки.
…Усе це згадалося Миколі в Будьоннівці, коли на власні очі побачив, як колишня зондеркоманда Долла, Що виросла до досить великої зондербанди, здійснює рекомендації імперського управління безпеки. Щоправда, чисельністю вона аж ніяк не дорівнювала корпусові у звичайному військовому розумінні цього слова. Ще менше міг претендувати «корпус» на назву «калмицький». Купку зрадників калмицького народу фашистські пропагандисти намагалися видати за його синів, а зграю буржуазних націоналістів за «цвіт нації». Та все ж цей набрід зойсангів і «аристократів» злочинного світу був небезпечним, особливо для мирного населення, своєю непримиренністю і лютою ненавистю до всього радянського.
Саме таку характеристику й дав Клинченко «корпусові» в своїй інформації Центру перед поїздкою до Бу-дьоннівкн. За останні дні вони з Войцехівським двічі виходили в ефір. Центр подякував, нагадав про обережність і поставив нові завдання. Перше — якнайдоклад-ніше повідомляти йому наміри карателів, спрямовані проти антифашистського підпілля і партизанських загонів. Одночасно наказувалося сіяти в «корпусі» поразницькі настрої, переконувати тих, хто ще Не заплямив своїх рук кров'ю радянських людей, переходити на бік. Червоної Армії, партизанів і гідною поведінкою в боях проти фашистів повернути собі довір'я Вітчизни.
Головна роль у цьому новому двобої з ворожою розвідкою випадала на долю Астрова, який був тепер ад'ютантом зондерфюрера. Щоб проінструктувати Павла і водночас порадитися з ним, приїхав Клинченко до Будьоннівки. Триденної відпустки, обіцяної за вдалі відповіді на «екзамені», Альбрехт не дав, відклавши на потім. Зате відрядив його до штабу «корпусу» з діловим завданням: докладно обговорити з Доллом програму додаткової підготовки двадцяти агентів, які за наказом «Валлі» розвідшкола мала виділити йому для засилання до підпілля і в партизанські загони.
Після розмови з конвоїром Клинченко завагався: куди насамперед податися? За правилами військової ввічливості перший візит він мав зробити зондерфюреру, який до того ж вважався його особистим другом. Та цього Миколі не хотілося з багатьох міркувань. Присутність офіцера вищестоящого штабу при допитах не полегшила б становища заарештованих. Навпаки — ще більше обтяжила б його. Кати із шкури пнулися б, намагаючись довести своє вміння. То чи не краще, пославшись на відсутність зондерфюрера в штабі, виграти більше часу для зустрічі з Павлом? Обер-лейтенант рішуче повернув до школи…
У штабі все наче вимерло. Микола глянув на годинника й зрозумів причину такого безлюддя: перерва на обід. Пунктуальність — національна риса німців. Він і сам високо цінив таку якість. Але знав і те, що серед служак вермахту культ пунктуальності доходив іноді до анекдоту. Особливо це стосувалося обіду. До нього солдати й офіцери вермахту ставились, як до священнодійства. Радянський розвідник повернув це собі на користь. Виконував під час перерви роботу, яка не терпіла стороннього ока. Тому припускав, що й Астров при його спостережливості теж не пропустить нагоди в години загальної перерви попрацювати «на себе».
Інтуїція не підвела його і цього разу. Павло був на місці.
Як зрадів моряк несподіваному гостеві, може зрозуміти лише той, кому довго й самотньо доводилося жити у ворожому таборі, не маючи з ким перекинутися словом у хвилину душевної тривоги чи поділитися доброю звісткою. Адже він був тут, коли можна так сказати, «людиною навпаки», антиподом Доллу та його оточенню. У дні капітуляції армії фельдмаршала Паулюсапід під Сталінградом, коли Павла аж розривало від радісних почуттів, усі навколо ходили з похмурими обличчями. Сьогодні ж він із самого ранку ховався від «колег», щоб не видати свого болю й гніву з приводу злочинної «акції» в Будьоннівці.
Поява Клинченка вивела Астрова з стану депресії, в якому перебував уже багато годин.
— Що будемо робити, Миколо? — спитав він. — Більше терпіти не можу! Не маю права сидіти тут, склавши руки, коли за кілька сот метрів звідси катують наших людей. Я бачив і пережив немало в таборі військовополонених. На моїх очах товариші гинули від голоду, падали мертвими під кулями садистів-вахтманів, коли гітлерівським бузувірам спадало на думку позмагатись у влучності. Але там я був таким, як усі: беззбройним і знесиленим. Тепер у мене є зброя. Розумію, що не можу, звичайно, один виручити всіх, хто перебуває у Долловій в'язниці. Та в моїх силах, хай ціною власного життя, знищити хоч кількох катів. А втім, називати їх так — значить применшувати їхню жорстокість. Кат одним ударом сокири відтинає голову. Долл, Коноков, Мукебенов, Хаджігоров, Немгуров, їх підлеглі закопують в'язнів живими в землю, заганяють голки під нігті, палять пучки пальців соломою. Навіть не партизанам, не підпільникам, а просто підозрілим, єдина «вина» яких у тому, що вони ненавидять окупантів. Тиждень тому прийшов наказ про нові функції «корпусу». У Будьоннівці, навколишніх селищах і селах Донбасу та Ростовської області навряд чи знайдеться родина, яка не зазнала б фашистського терору. Що робити, Миколо? Відчуття таке, ніби б'ють мене безупину в саме серце!