Астров схопився з місця, нервово запалив сигарету й почав швидкими кроками міряти кабінет.
— Сідай, Павле, — тихо, але владно мовив Клинчен-ко. — В мене надто мало часу, щоб відпоювати тебе валеріанкою. Та й навряд чи треба нам приглушувати в собі біль від ударів ворога.
— Може, накажеш ще боки підставляти, хай б'ють, — з гіркотою кинув моряк.
— Не перебивай, дослухай! Розповім тобі один випадок із свого життя. Може, він скаже тобі більше, ніж довга доповідь про те, як радянському розвідникові треба поводитись у ворожому таборі.
…У перші дні війни доля закинула мене в Берлін. Там випадково зустрів я свого колишнього вчителя — почесного чекіста, якому доводилося подовгу жити за кордоном і, як то кажуть, схрещувати меч не з одною ворожою розвідкою. Цього разу на ньому був мундир полковника військ СС. Підійти я не наважився, бо розумів: товариш прибув сюди аж ніяк не на запрошення гітлерівців. Віддаю честь і хочу йти далі, коли раптом полковник підзиває мене, подає руку, обнімає, цілує. Для сторонніх враження таке, ніби зустрілися батько з сином. Видно, обставини дозволяли чи диктували йому повестися саме так. Про службові справи ми не говорили, хоча з одного його натяку мені стало зрозуміло, що моє перебування в Німеччині для нього не новина. Я, звичайно, не розпитував. А все ж з моїх уст якось мимоволі зірвалося:
— Ви, бачу, товаришу полковник, тут уже давненько?
Мій співрозмовник зацікавився:
— Чому ви так думаєте?
— Мундир есесівський сидить на вас так ловко, ніби носите його вже сто років. Правду кажуть: звичка — друга натура!
Чекіст заперечно похитав головою:
— Сумнівний робите мені комплімент. Нам, розвідникам, призвичаюватися до чужих мундирів не можна. Звикнеш — і втратиш відчуття дистанції. Забудеш який бік барикади твій. Пригасне полум'я ненависті й притупиться пильність. Одне слово, мундир — машкара. Минула потреба — і маску легко зняти. Звичка ж — причіплива. І коли ми вже заговорили про це, лейтенанте, дам вам, на правах старшого, ще одну пораду: не притерпітися до болю від ударів ворога. Інакше забудете здачі давати, а там і зовсім втратите волю до перемоги. Доки болить серце за матінку-Вітчизну — ти її син. Адаптувався біль — добре придивись до себе: ким ти став…
— Уболівати — ще не значить діяти, — заперечив Астров, продовжуючи міряти кроками кімнату.
— Правда, вболівання — не самоціль. Його ще треба через енергію, вміння, сміливість і багато інших якостей, притаманних розвідникові, перетворити в діло…
— Так до цього ж і прагну, Миколо!
— Не заперечую твоїх добрих намірів: бити ворога. Власне, ти досі з успіхом і робив це. А тепер втрачаєш орієнтацію, відходиш від головного. Кинеш, скажімо, гранату, вона розірве десяток карателів. Ну, і що? Канаріс із Кальтенбруннером пришлють інших. Такого добра в гітлерівській Німеччині вистачає. Для солдата фронту видимого знищити відразу десяток ворогів — удача. Розвідник бере до рук гранату лише в безвихідному становищі. Від нього чекають більшого. Зокрема, тепер Центр вимагає від нас відомостей про систему укріплень «Міус-фронту». Він зобов'язав нас з тобою своєчасно інформувати його про кожну пастку, яку готує «корпус» антифашистськохму підпіллю й партизанам. Коли ми це зробимо — врятуємо не десятки, а сотні, тисячі наших солдатів, партизанів та підпільників. А ти за зброю хапаєшся, Хіба в ній сила розвідника?
Клинченко вийшов на вулицю прогріти мотор автомашини. Коли повернувся, Астров був уже спокійний, урівноважений.
Розмова тривала далі. Домовилися так: Клинченко докладно вивчає склад двадцятки, яка має поповнити агентуру «корпусу» і намічає кандидатури для перевербовки. Потім Астров, придивившись до відібраних уже на місці, доводить справу до кінця.