— Слухай, Сашко (Олександр — справжнє ім'я «Азова»), ти, випадково, не з блатняків?
— Я вже звик до образ, гер начальник, тільки не розумію, що саме дало вам привід поставити мені таке запитання. Невже знову перевіряєте? Я ж, здається, пройшов уже всі, так звані, фільтри, — відповів Сашко.
Але в очах його Астров прочитав: «і до образ ніколи не звикну, і прощати їх не збираюсь!».
— Пробач, друже, що мимоволі зробив тобі боляче!
Та знати все про підлеглих — мій обов'язок. Давно хотів спитати, звідки це в тебе. Куля такого візерунку не випише, осколок — тим більше… Виходить — ніж…
Олександр зрозумів, що йдеться про глибокий червоно-сизий шрам, який починався у нього під правим вухом, перетинав щоку, заходив півколом на шию і закінчувався аж на підборідді.
— Може абверові навіть у провокатори красунчики потрібні? — в'їдливо, хоч і зовсім спокійним тоном мовив старшина. — Тоді поверніть мене до табору. Смерть, принаймні, — наречена не вередлива. Ну, а щодо ножа — ваша правда. Тільки претензії пред'являйте самому собі. Це мене німець так, штиком…
— У таборі?
— Ні, під час рукопашного бою…
— Он як? Непоганим солдатом, мабуть, був…
Старшина замислився. Астров тим часом заглибився в папірці особистої справи агента і, ніби раптом нара-зившись на щось досі невідоме йому, кинув:
— А ми з тобою, Сашко, виходить, мало не земляки.
— Яким чином?
— В одному таборі бідували, з одного казана баланду хлебтали. Тебе ж, виявляється, до школи з Маріуполя брали, з-під Шлакової гори?
— Ну, що ж, це робить мені честь, — ледь приховуючи сарказм, відповів «Азов». — Хоч, щиро кажучи, таким способом я міг би зарахувати до числа земляків усіх солдатів армій світу!
— Не розумію…
— Аякже, всі ми на одному сонці онучі сушили!
— Важкий у тебе характер, Олександре!
— Про це теж у папірцях сказано?
— Вгадав! І хоч не маю права робити цього, прочитаю тобі кілька слів. А ти слухай і на вус мотай: «…Похмурий, мовчазний. Для розвідника годиться, якщо навчиться контактувати з людьми…». Так про тебе уповноважений СД у таборі писав. І мав рацію.
— Побував би він, розумник, у моїй шкурі…
— Я тебе розумію, Сашко! Ми ж люди однієї долі, одного багаття, якщо можна так сказати. Не пощастило нам на війні!
«Азов», відчувши, що розмова все більше переноситься в площину політичну, запручався і зробив нову спробу вибратися на безпечніший грунт:
— Якщо говорити по щирості, гер начальник, нам з вами все-таки пофортунило. Лишилися живими! Німці, спасибі їм, випустили нас із табору, нагородили довір'ям, а там, диви, і війні кінець. Хіба це не везіння?
— Все, Сашко, залежить від того, звідки дивитися. Живі, кажеш. І хробак живе. Я такого черв'яка знаю. Його для принади на гачок напнули, а він заволав: «Дивіться, люди, і заздріть! Я живий, живий і в рибалки довір'я маю». Тьфу! В мене про тебе, Сашко, інша думка була. Помилився. Сплутав божий дар з яєшнею. В одному ти маєш рацію: війні скоро кінець. І переможці після Сталінграда теж уже визначилися. Це ті, з ким ми бойове хрещення приймали. Вони живі додому повернуться. А ми з тобою куди? Здохнемо попід чужими тинами. Нікому буде й поплакати над нами. Ось так-то, гер хробак! А може, настав час і нам подумати про вихід з такого становища?
— Не розумію, нащо ви провокуєте мене! Я ж щиро хочу послужити абверові. Або вже вірте, або поверніть до табору. Інакше змушений буду поскаржитися командирові корпусу…
— Не будеш ти, «Азов», скаржитися. Бо серцем визнаєш мою правоту. Тільки боїшся мене, як і я, в якійсь мірі, тебе. Щоправда, моя позиція вигідніша: вона дає мені право перевіряти тебе першим-ліпшим методом. У тому числі й цілком узаконеним в абвері методом провокації. Та, зрештою, бувають ситуації, коли смілива людина розумно ризикує. Перший крок на стежці риску зробив я. Другий — зробиш ти…
— Можу я, принаймні, знати від чийого імені ви говорите зі мною?
— Від імені Радянської Вітчизни, якій ти присягав. І те, що скажу тобі далі, — не моя просьба, а її наказ. Вислухай уважно. Сьогодні ж уночі тебе відвезуть до Амвросіївки. Зробиш усе, як передбачено завданням зондерфюрера. Та першому ж покупцеві, який підійде до тебе, скажеш: «За вами стежить поліція. Ні в якому разі не йдіть звідси додому. Знайдіть спосіб призначити мені побачення. Поки що передайте всім, кого це може цікавити, що німці примусили мене грати роль підсадної качки». Підпілля тобою, безумовно, зацікавиться. Ти повідомиш про це поліцію.