Лише вранці Микола зорієнтувався. Великий двоповерховий особняк під черепицею, в якому вони оселилися, стояв на березі затоки. Через неї, кінця-краю не видно, тяглася піщана коса. А кілометрів за вісім на схід сірими скелями здіймалися шпилі похмурих, готичної архітектури будинків.
Пригадуючи карту району Кенігсберга, яку уважно вивчав перед самим приїздом сюди, Клинченко визначив: їх особняк стоїть на самому березі відомої балтійської лагуни Фрішгаф. Згодом він дізнався: умовне найменування школи — Табір Нойхов. Раніше тут був один з центрів підготовки радистів для абверу.
Нікого з попереднього складу школи новачки не застали. Лишився тільки колишній начальник — капітан фон. Щеллер. Зате протягом декади набралося близько сотні новоприбулих з Кривого Рога. Псевдоніми їм давали в розвідвідділі «корпусу». Та, не маючи ще достатнього конспіративного досвіду, вони продовжували часто називати один одного справжніми іменами. Завдяки цьому Клинченко склав докладний список прізвищ зрадників.
Войцехівському виділили для навчання групу майбутніх радистів. Кількох з них він мав підготувати для роботи на так званій проміжній радіостанції. Ця потужна рація призначалася для підтримування зв'язку розвідувальної групи десанту з головним управлінням абверу в Німеччині, з одного боку, і з агентурою в тилу радянських військ — з другого.
Через цю станцію Клинченко і Войцехівський сподівалися відновити зв'язок з своїм Центром. Готувалися до цього старанно. Функ-абвер [*Відділ перехоплень німецької військової розвідки] пильнував на суші й на морі. Він намагався ловити шифровані, кодовані, навіть передані відкритим текстом радіограми, з яких джерел і на які адреси вони б не йшли, щоб потім пропустити весь цей «улов» через решета дешифрувальників: може, лишиться якась пожива для розвідки.
Щупальця функ-абверу могли бути десь зовсім близько. Існували, правда, деякі, хоча й не цілком надійні, способи обминути їх: вихід на зв'язок у години найбільшого «заселення» ефіру, підробка під чийсь добре знайомий функабверівцям «почерк» і ряд інших. Для застосування всіх цих прийомів треба було добре вивчити обстановку в ефірі.
Цим і зайнявся Войцехівський під приводом наладки радіоапаратури.
Пошуки «незамінованих проходів» в ефірі не вирішували, звичайно, всієї проблеми зв'язку. Треба було знайти ще й можливість користуватися станцією. Без неї радянські розвідники почували себе в ролі людей, які заволоділи скарбом, а користі від цього жодної. Та везіння з невезінням часто йдуть поруч. Через тісноту в особняку, не розрахованому на проживання в ньому такого великого числа людей, фон Шеллер розтикав їх куди можна: аби був дах над головою. Войцехівському наказано було оселитися в радіокласі. Офіцерів розмістили у флігелі. На ніч у приміщенні школи лишався тільки один з них — черговий по штабу. Раз на тиждень, коли цей обов'язок припадав на долю Клинченка, Войцехівський, замкнувшись у класі, виходив у ефір.
Вони вже поінформували Центр про свої нові координати, підготовку десанту, передали список особового складу школи.
Центр дякував за службу, закликав до найсуворішої конспірації та обережності, але в той же час наказав інформувати його і про все зв'язане з фортифікація ми навколо Кенігсберга, військовою промисловістю міста, заходом і виходом військових та допоміжних суден у порт Піллау.
Одержавши цей наказ, Микола обізвав себе йолопом. Справді, як, живучи в районі Кенігсберга, міг він забути, що це місто-фортеця, і про міжнародний скандал, який розігрався навколо нього задовго до війни! Правда, сам він тоді військовими проблемами цікавився мало, але пізніше, в 1939 році, коли Клинченка вже вчили мистецтва розвідки, йому пощастило прослухати курс лекцій: «Від Гінденбурга до Гітлер'а». Лектор — відомий військовий історик — розповідав, як німецькі мілітаристи, готуючись після першої світової війни до реваншу, хитро обминали заборони й обмеження Версальського договору: створили так звані кишенькові лінкори, глибоко замаскований генеральний штаб, підготували офіцерські та унтерофіцерські кадри. У 1925 році вони зуміли таємно посилити Кенігсберзьку фортецю бетонними спорудами. Та це вже було зроблено настільки відкрито й зухвало, що міжсоюзницька контрольна комісія мусила втрутитися. Близько половини тих фортифікацій знесли.
— Але ми повинні завжди пам'ятати, — резюмував тоді свою лекцію професор, — що німецький імперіалізм розглядав і розглядає фортецю Кенігсберг як опору своєї армії при її наступі на Схід…