— Непередбачені обставини, — виправдовувався Пецюра.
— Термінове завдання редакції «Нового часу», — в'їдливо мовив Микола. І додав: — До речі кажучи, знайшов я вашу редакцію, але в ній чомусь застав лише возного, який пояснив мені, що всі панове літератори розбіглися. Кого це вони так перелякалися?
Пецюра дивився на Миколу розгублено: він не розумів, хто ж все-таки перед ним: київський журналіст, погано обізнаний з характером преси, яка виходила у Львові до вересня тридцять дев'ятого, чи, навпаки, людина, яка повністю в курсі справи і одверто глузує з нього. Це, видно, засмучувало Пецюру. Він весь час намагався відійти од розмови про «Новий час» і Львів. Розпитував, як подобаються Клинченкові Чернівці. Та після третьої чи четвертої чарки став сміливішим. І раптом попросив.
— Пане Клинченко! Бачу, що на гроші ви не дуже бідний. Чи не могли б мені позичити якусь суму? Ну, хоча б той гонорар, який належав би мені, коли б я тоді у Львові таки прислужився вам у ролі чичероне.
— Не дам!
— Чому?
— Гроші так, нізащо, дають або друзям, або тим, хто має в них гостру потребу. Ну, скажімо, жебракам. А ви ні те, ні се. Другом вважати вас не можу, бо ви не щирі зі мною, навіть обманули мене у Львові, не прийшовши на дружнє побачення. А жебраком людину, яка відвідує найдорожчий у місті ресторан, теж не назвеш. Чому б я давав вам гроші? Адже, ви це знаєте, газетярі заробляють їх нелегкою працею!
— Добре, скажу все, — зірвався, наче курок із запобіжника, Пецюра, якому горілка вже добре вдарила в голову. — Я не прийшов тоді до «Жоржа» тому, що боявся, як би мене не затримали.
— Хіба були для цього підстави?
— Моє співробітництво в газеті, яка постійно пропагувала ненависть до всього радянського, закликала до терору і воєнного походу проти Рад, звичайно, не могло розцінюватися позитивно. А проте, — вів далі Пецюра, — я не раз говорив собі: кинь, Богдане. Якби він хотів тебе затримати, міг би це зробити того ж вечора. І все ж мене лякала ваша військова форма. Одверто кажучи, я прийшов тоді до «Жоржа». Навіть передчасно. Зайняв зручну позицію для спостереження. Переконався, що ви нікого з собою не привели. Стежив за вами весь той день. Перевірив навіть у готелі, що ви за єден. Вийшло, що саме той, за кого ся видаєте. Хотів навіть з вами заприятелювати, та друзі сказали: зарано!
— Полохливі у вас друзі. Хто вони?
— Ті самі, що допомогли мені тоді вибратися за кордон, до Чернівців. Тепер червоні й тут. Треба тікати далі. Тільки от опинився без грошей. На останні зайшов до ресторану. Сподівався зустріти когось із знайомих. Наразився на вас. Не знаю: друга чи ворога.
— Давай, Богдане, з'ясуємо й це, — перейшов на «ти» Клинченко. — Тільки поговоримо одверто. Чому ти тікаєш?
— Тому, що ти, твій редактор не дозволите мені писати у вашій газеті.
— А що б ти хотів у ній написати?
— Довго розповідати…
— Може те, що писав у «Новому часі»?
— Більше І зліше. Там нас польська цензура обмежувала. Я писав би одвертіше. Як у «Фелькішер беобахтер», як у «Ангріффі».
— Тоді я тебе спитаю, як питав мене ти при першій нашій зустрічі у Львові: хто ж ти є, Богдане?
— Я націоналіст, точніше — націонал-соціаліст. Хочу, щоб затупілий наш тризуб поріднився із свастикою. І тоді ми разом з нашими друзями покажемо вам, більшовикам, що таке національний соціалізм. Про це все! Давай, Миколо, гроші і я колись скажу за тебе добре слово, або видавай мене ЧК чи, як воно у вас тепер там зветься, НКВС…
Обличчя Пецюри налилося кров'ю. Почавши розмову тихим голосом, він тепер майже кричав.
— Мовчи, п'яний дурню, — пошепки заспокоював Богдана Клинченко. — Дам тобі грошей. Тільки ходім звідси, бо через твій галас ще біди наживемо.
Він покликав кельнера, кинув на стіл крупну купюру і наказав на решту принести ще пляшку цуйки та закуску і добре запакувати, щоб можна було взяти з собою.
Вийшли на вулицю. Постояли. Клинченко запропонував:
— Гайда до мене! Живу один у двох кімнатах. Переночуєш. І діло є.
Вдома Пецюра відразу потягся до другої пляшки. Клинченко не дав.
– Є розмова. Дуже серйозна. З п'яним про це говорити не буду. До того ж ти як вип'єш — втрачаєш обережність, зайве говориш. Кричиш. А через тебе сідати за грати не хочу. Навпаки, сподіваюсь на твою допомогу.
— В чому?
— Про все завтра.
Богдан покрутився, посопів та й заснув. Микола лежав мовчки, симулюючи спокійне й рівне дихання, хоч спати не давали дуже тривожні думки. З ким мав справу — було ясно, хоч Богдан сказав про себе, звичайно, далеко не все. «Хто цей фашист за родом діяльності? — думав Клинченко. — Безумовно, розвідник. У Чернівці приїхав, звичайно, не цуйку пити. Коли? Бреше, ніби у вересні минулого року. Бо навіть житла тут не має. Давно не мився. Тхне, як від козла. Брудна білизна й сорочка підтверджують це. Виходить, прибув зовсім недавно. До кого? Цього не розповість. Того, до кого приїхав на зв'язок, у Чернівцях, мабуть, не виявилося. Тому й без грошей. А може бреше про гроші. Ресторан просто місце явки. Затримувати тепер Пецюру було б недоцільно. Та й які обвинувачення можна поки що пред'явити? Ні, треба почекати. Тим часом, може вдасться переконати начальство здійснити план, який спав мені на думку сьогодні в ресторані».