Начальник відділу уважно вислухав Миколу. План Клинченка схематично виглядав так. Разом з Пецюрою, безумовно зв'язаним із жовто-блакитними кублами, він нелегально долає кордон, вкорінюється в одну з буржуазно-націоналістичних організацій, стає тут відомим своїми симпатіями до гітлерівців і знаходить шляхи до фашистської розвідки.
— Ну, що ж, — сказав начальник відділу, — маємо час подумати над деталями і навіть дещо перевірити. Чекає Пецюра не повернення власника магазину, хоч така людина дійсно є і збирається до Мюнхена. Ми про це знаємо. І якщо купець, який, до речі, нікуди не виїздив, захоче нас обманути, включивши вас під чужим ім'ям до списків своєї родини, — надамо йому таку можливість. Чекає ваш Богдан не купця, а гітлерівського резидента, щоб порадитися, як з вами бути. Можливо також, що з обережності він перейде кордон не разом з вами. Скаже, що лишається тут. Удавайте, що вірите. Не просіть зв'язків на той бік — все одно не дасть. Але можна бути певним, що на вас уже там чекатимуть. І з Пецюрою неодмінно побачитесь. А тепер, оскільки все виглядає так, ніби ви їздили на базар, пошлемо таки туди мою машину. Накажу шоферові, хай швиденько купить пляшку цуйки, сала, півторби горіхів. Повернетесь додому з трофеями.
За вашою квартирою і за Пецюрою встановимо нагляд. І він обов'язково чи то сам, чи то через інших осіб, приведе нас до резидента. Отже, вважайте, що одну корисну справу ви вже зробили.
Дружині вашій передамо, що відрядили вас далеко й надовго. Порадимо їй чекати на вас у Києві. До управління більше не дзвоніть. На цю квартиру не приходьте. Вдруге від Пецюри так легко не відкрутитесь. Згоду командування на від'їзд за кордон, пароль на зустріч із зв'язковими, докладне завдання одержите через тиждень на базарі через К., в якого купите продуктів на дорогу. Хай вам щастить!
Вісімнадцятого серпня сорокового року Микола Романович Клинченко під ім'ям Курта Вейделя, племінника німецького купця з Чернівців, разом з іншими репатріантами «повертався» спеціальним поїздом до фатерланду. Та доїхати туди йому не пощастило. За Перемишлем, поминувши міст через Сан, поїзд зупинився. До вагона зайшли німецькі прикордонники: офіцер і два солдати.
— Хайль Гітлер! — вигукнув офіцер.
Репатріантів наче пружиною підкинуло. Збіглися в проході. Копіюючи позу і жест офіцера, зарепетували.
— Зіг хайль!
Підвівся і Клинченко. Знітився в кутку, щоб не впадала у вічі його стриманість на цьому збіговиську.
Почалась перевірка документів. Офіцер уважно перечитав Миколині папери. Повернув, як усім, назад. Та коли перевірку вже закінчили, підійшов знову.
— Курт Вейдель, ви мені потрібні. Вийдете разом зі мною. Де ваші речі?
— Не розумію, в чому справа. Уповноважений по репатріації запевнрв мене, що всі формальності виконано…
— Тут вирішую я!
Обабіч Миколи вже стояли солдати. Один з них підштовхував його до виходу.
— Поспішайте, треба відправляти поїзд, — обірвав офіцер Клинченка, коли той почав знову вимагати пояснень.
І справді, тільки вийшли вони з вагона, як пронизливо засвистів паровоз, і поїзд, квапливо застукотівши колесами, побіг далі на захід.
«Дорогий дядечко щасливо відбув. Отже, моє затримання до наших з ним «сімейних» справ відношення не має. Які ж тоді до мене претензії?»
У нього було досить часу для роздумів над цим. На сусідній колії вже чекала мотодрезина. Прикордонники посадили на неї затриманого.
Із назв станцій, які час від часу миготіли за вікнами дрезини, Клинченко зрозумів, що везуть його не на захід, а на північ, паралельно лінії кордону.
— Куди? В чому звинувачують? — намагався він розпитати конвоїрів, але відповідь була одна:
— Приїдеш — дізнаєшся!
Сутеніло, коли його з мотодрезини пересадили в арештантський вагон. Поїзд пішов тепер на захід.
У ЛІГВІ АБВЕРУ
На світанку Клинченка вивели з вагона. Стежкою, що починалась одразу за пероном, він прийшов з конвоїрами в селище. Невеликі тутешні будиночки належали, мабуть, раніше польським залізничникам. Тепер до багатьох вели дроти польового телефону. Де-не-де попід стінами й тинами стояли військові машини.
Біля однієї оселі, оточеної яблунями, що аж гнулися від рясного врожаю, наказали спинитись. Офіцер зайшов у приміщення. Незабаром повернувся й покликав Миколу. Всередині передав його під розписку фельджандармові.
Новий конвоїр привів арештованого до кімнати, в якій сидів рудий, веснянкуватий обер-лейтенант.
Не пропонуючи стільця, рудий спитав:
— Як ваше ім'я?
Німецьку мову, якою звернувся до нього обер, Микола знав непогано. Та щоб хоч одним оком заглянути в карти противника, він сказав, що просить говорити з ним українською або російською.