Все це запропоновано було так, ніби зуби вибивав хтось інший, а пан жандарм ціле життя тільки те й робить, що піклується про чуже здоров'я.
Ресторан, куди привели Клинченка Богдан з Йоганом, стояв неподалік базару. Двоповерхова цегляна будівля далеко світила довгими, вузькими вікнами.
«Схоже на лютеранську кірху», — подумалось Миколі.
Але всередині було досить-таки затишно: на столиках лежали бездоганно білі скатертини, стояли вазочки із свіжими квітами. Полиці буфета в кінці зали аж гнулися від пляшок і закусок. Там, у фатерланді, німці вже такого достатку не бачили. Тут він теж був штучним. Населення голодувало. А гітлерівці жиріли, наживалися на величезних «ножицях» між курсом рейхсмарки і марки окупаційної.
Та звичайного для таких установ напису: «Тільки для німців» на дверях не було. Прислухаючись до голосів у залі, Микола переконався, що й говорять не тільки по-німецькому. Чути було і польську мову, і російську, і українську.
Пецюру й жандарма, видно, знали. Бо як тільки вони разом з Клинченком посідали в кутку за столик, до них одразу ж підскочив кельнер, вклонився і, вийнявши з кишені блокнота, приготувався записувати замовлення.
— Не бійся, — пожартував Богдан, звертаючись до Миколи, — щось із твоїх двохсот марок ще й лишиться, хоч ми тебе почастуємо добре.
Радячись з Йоганом, Пецюра почав замовляти закуски і напої. З кількості пляшок, принесених кельнером, Клинченко зрозумів, що жандарм напросився до ресторану не випадково. Дружня вечеря мала перетворитися на ще одну перевірку, точніше, була продовженням тієї, яку він пройшов удень в гестапо.
Перший тост проголосив Богдан:
— За успішну кар'єру Миколи!
— За моїх нових друзів і дружбу взагалі! — віддячив Клинченко присутніх за прихильність.
Жандарм ще більше почервонів з натуги, придумуючи своє заздоровне слово. Підвівся й вигукнув, як команду:
— За велику Німеччину!
Коли всі випили, Клинченко сказав:
— Я думаю, що талановитий німецький народ справді зробить колись свою державу великою.
Жандарм підскочив, вилупив блякло-голубі очі і, подавшись усім тілом у бік Клинченка, кинув, підкреслюючи кожне слово:
— Ми вже велика імперія. Розумієш? Уже! Велика на тисячоліття. І зробив Німеччину такою не народ, а наш фюрер. Якщо ти, комуністіше швайн, не зарубаєш собі цього на носі, я відправлю тебе туди, звідки ти сьогодні вийшов!
«Чорти б мене взяли, — вилаяв себе Микола, — сидить у мені агітатор і вискакує, коли й не треба. Ляпнув, а тепер викручуйся…»
— Пробачте, гер Йоган, — продовжував Клинченко вголос, — забув, що перебуваю серед людей, з якими можна говорити одверто. Ех, не скоро вдасться мені, видно, позбутися машкари, яку колись доводилося носити.
— Штрафну хай п'є, штрафну! — запропонував Пецюра і підморгнув жандармові.
Микола зробив контрхід.
— Оскільки це фактично тост за фюрера, — констатував він, — не можна його іменувати штрафним. І взагалі це досить важливий привід для того, щоб вихилити всім.
— До дна! На ньому — істина, — підтримав Богдан. Йому не терпілося швидше висмоктати свій келих.
— У вас, гер йоган, є дружина? — раптом спитав Микола.
– Є, а що?
— За її здоров'я!
Не встигли жандарм з Пецюрою підтримати здравицю, як Клинченко вже запропонував ще два тости. І обидва таких, що хоч-не-хоч, а залити за комір довелося.
— Без закуски не можна, — протестував Йоган, але язик йому вже заплітався.
Та коли глянути збоку — найп'яніший був Микола. Він голосно розповідав якісь анекдоти, ліз з обіймами до жандарма, кричав кельнерові, щоб ніс ще горілки.
Зовсім не для товаришів по чарці удавав він, ніби перебрав. Ті двоє вже й «мама» вимовити не могли. Та якось інтуїтивно Клинченко відчував на собі весь час чийсь погляд.
Чекістська спостережливість допомогла знайти ті очі, що стежили і за ним, і, мабуть, за іншими.
Із сигаретою в руці Микола нахилився до когось за сусіднім столиком. Попросив вогню. Прикуривши, раптом випростався, оглянувся, і їхні погляди зустрілися. Тепер він уже був переконаний, що спостерігав за ним чоловік, який сидів через столик. Це був невисокий, але добренько напханий дядько в чорному костюмі-трійці. З-за вирізу камізельки виглядала біла сорочка з целулоїдним комірцем. Чорна краватка з золотою шпилькою надавала йому солідного вигляду. А пооране вже досить глибокими зморшками чоло і лисина, врізана аж за маківку, сивина на скронях свідчили, що поважному панові вже десь за п'ятдесят.
Перед лисим стояла пляшка коньяку, який він повільно смоктав з маленької чарочки, запиваючи кожні два-три ковтки чорною кавою. «На вигляд — власник невеликого підприємства, насправді — гестапівець. А може, і те, і те разом», — оцінив його Клинченко.